І.РИБАК
ЗІНЬКІВ В ІСТОРІЇ ПОДІЛЛЯ
ЗІНЬКІВ В ІСТОРІЇ ПОДІЛЛЯ
Старина с то великий образ, є
то зеркало як вода чистоє, в котрім
незмущенноє являється лице
столітий. Там тобі, внуче глянути,
а взриш як твої отци, твої діди жили,
що діяли, що їх веселило,
радувало, а що печалило.
М.Шашкевич
РОЗДІЛ І. СТАРОДАВНІЙ ЗІНЬКІВ. ВІД НАЙДАВНІШИХ ПОСЕЛЕНЬ ДО ПЕРШИХ ПИСЬМОВИХ ЗГАДОК
Люди одвічно селилися біля води. Тому природно, що вони обрали у сиву давнину місцем стоянок береги річки Ушиці; багату рибою, населену різноманітним звіром, вкриту буйною рослинністю. Саме тут виявлено археологами древні поселення людей. Археологічна історія Зінькова маловивчена. Все ж, на думку відомого українського археолога І.С.Винокура, перші знахідки, що засвідчують присутність тут людей, відносяться до доби міді і датуються ІV-ІІІ тисячоліттям до нашої ери [1]. Це був перехідний період від кам'яного віку до доби бронзи. В цей час стародавні люди освоїли перший метал — мідь. Завдяки цьому з'явилися нові технології виготовлення знарядь праці, підвищилася продуктивність праці, виникли умови для регулярного обміну надлишкової продукції. В цілому це сприяло утвердженню нового суспільства, що знаменувало розклад первіснообщинного ладу.
Найяскравішими представниками мідного віку на Україні були племена трипільсько-кукутенської спільності, котрі відігравали важливу роль в процесі формування праукраїнського етносу. На Віньковеччині поки що зафіксовано шість пам'яток трипільської культури, а саме у Віньківцях, на околиці сіл Говори, Грим'ячка, поблизу села Подолянське, та в урочищі Чемериска між селами Зіньків та Покутинці, а також на території Зінькова.
Невтомним дослідником трипільських поселень був вчитель історії Станіславської восьмирічної школи Левко Миколайович Куземський. Він провів декілька археологічних розвідок в околицях Зінькова, зібрав чимало кераміки, знарядь праці, побутових речей трипільців. Особливо ретельно досліджено краєзнавцем поселення в урочищі Мопаски, що у сусідньому селі Грим’ячка. Воно займало площу близько двох гектарів і мало природній оборонний характер. Під час поверхневого огляду виявлено залишки шести жител, на місці яких проведено розкопки. Житло №1 розмірами 10х4 м лежало віссю зі сходу на захід. Його долівка була вимощена глиняними плитками товщиною близько 5 сантиметрів. Під розвалом стін та стелі виявлено дванадцять грузил дія рибальських сіток, зернотертку, три чаші з заглибленим орнаментом, глечикоподібну посудину з двома вушками, фрагменти біноклевидних посудин та уламки іншого посуду. В південно-західному секторі простежено господарчу яму з залишками хатнього непотребу.
В житлі №2. яке лежало паралельно першому, долівка також була плитчаста. Серед знахідок: кераміка, оброблені кістки тварин, панцері скойок. Крім цього, до рук краєзнавця потрапили ножевидні пластини, відбійник, два наконечники стріл, великий нуклеус, виготовлені з місцевого кременю. Особливу увагу привертають фрагменти трьох жіночих статуеток, виготовлених з глини.
Житло №3 розмірами 6х10 м репрезентувало оригінальну чотирьохгранну костяну проколку, крем'яний наконечник стріли, гостроконечник та нуклеус, а також чотири рибальські грузла, уламок кістяної мотиги і глиняний конусик. Фрагменти кераміки мають заглиблений орнамент спіралевидної форми, між якими заштриховані трикутники.
В житлі №4 розмірами 10х4 м простелено розсип панцирів річкових скойок, а в центрі залишки печі з обгорілими каменями, попелом та фрагментами посудин, що орнаментовані прокресленими лініями та ямками. Зернотерку розмірами 20х42 см розбито надвоє, а її частини знаходилися за 5 метрів одна від одної. Крем'яні знаряддя представлені скреблами. Рибальський реманент складали шість глиняних грузил.
Культурний шар житла №5, що прилягало майже впритул до четвертого містив залишки печі, три уламки мотиг довжиною 10-14 см, дещо випуклі з одного боку і плоскі з іншого, фрагменти битого посуду і уламок кременю з солярним знаком на тлі.
В шостому житлі виявлено фрагмент глиняної моделі трипільського житла, три крем'яні сокири та фрагмент посуду. На плитчастій долівці лежали подрібнені кістки тварин і панцері скойок.
Матеріали дослідження трипільського поселення, проведеного Л.М.Куземським дозволяють віднести його до середнього етапу розвитку трипільської культури.[3] Набір речей, знайдених краєзнавцем вказує на те, що давні поселення, окрім традиційного скотарства та землеробства, активно використовували для поповнення своїх продовольчих запасів багатства довколишньої природи, зокрема річки Ушиці та іі приток. Принципи житлобудівництва збігаються з технікою, простеженою в інших місцях розселення трипільських племен. Культовий світогляд окреслює наявність антропоморфних статуеток, модельки житла та дрібного культового посуду, з врахуванням орнаментації столової кераміки символами Сонця, Змія і говорить про високим рівень духовного життя поселенців.
До доби бронзи (II тисячоліття до н.е.) належать рештки поселення на східній околиці Зінькова. Йдеться про землеробське поселення, яке продовжувало в основному традиції соціально-економічного розвитку своїх попередників носіїв трипільської культури. [4]
У Зінькові та навколишніх селах виявлено залишки поселень раннього залізного віку (1 тис. до н.е.). Це пам'ятки передскіфського (IX-VIII ст.до н.е.) та скіфського (VІІ-ІІІ ст. до н.е.) періодів Залишки поселень знайдено поблизу сіл Грим'ячка та Зіньків. Виходячи з свідчень Геродота, територія басейнів Дністра та Південного Буту була населена скіфами-орача, яких сучасна історична наука розглядає як праслов'янський етнічний пласт, що в подальшій еволюції представляє лісостепове ранньослов'янське населення рубежу і перших століть нашої ери. [5]
Групу праукраїнських пам'яток першої половини І тисячоліття нової ери репрезентують поселення черняхівської культури. Так, на території сучасного Зінькова, на надзаплавній терасі річки Ушиці, є залишки поселення черняхівської культури II-V ст. н.е. Там при розвідувальних роботах археологічної експедиції Кам'янець-Подільського держпедінституту виявлено шматки глиняної обмазки від стін жител і господарських споруд, гончарний посуд, а також кістки свійських тварин (велика рогата худоба, кінь, свиня та ін.). На основі традицій цієї культури в Придністров'ї розвивалося далі землеробське ранньосередньовічне (праукраїнське) населення V-VIII ст.[6]. Численні знахідки черняхівської культури свідчать про те, що антам - предкам українців було відоме орне землеробство і плуг із залізним наральником. Вміло вони користувалися і гончарним колом. Існувало й товарне виробництво, обмін, про що свідчать знайдені римські монети тих часів.
Залишків давніх поселень часів Київської Русі на території Зінькова не виявлено, але їх знайдено в околицях Віньковець (в урочищах Шамільові ставки і Паліїв ліс). В селі Женишківці, на північній захід від населеного пункту, в урочищі Замчисько розташовується городище округловидної форми, укріплене однорідним земляним валом. Ще одне давньоукраїнське городище пов'язане з селом Калюсик. Воно розташоване на північний захід від села, в урочищі яке носить символічну назву "Замчище".
Зразки археологічних знахідок на території Зінькова, виявлені експедиції історичного факультету Кам'янець-Подільського держпедінституті, представлені ілюстраціями, виготовленими археологічною лабораторією названого вузу.
Знаряддя праці трипільців, знайдені на території Зінькова.
Відбійник
Нуклеус заготовка для
виготовлення знарядь
праці
виготовлення знарядь
праці
Крем'яні сокири
Фрагменти керамічного посуду трипільської культури.
Відомо, що Подільську землю тоді заселяли племена уличів та тиверців [7]. Уличі після того, як їх підкорив воєвода київського князя Ігоря, Свенельд і взяв їх головне місто Пересічен, переселились "межи Бог і Днестр і седоша тамо". Долинами Південного Бугу та його притоками уличі потрапляли на територію сучасної Хмельниччини.[8]
Поряд з уличами Руський літопис згадує тиверців. Їх ім'я пов'язують з грецькою назвою Дністра - Тірас. Племена тиверців жили по Дністру та його притоках.
У період феодальної роздробленості княжої Русі, - Наддністрянщина - що з XII століття відома під назвою Пониззя з центром Бакотою, входила спочатку до Теребовлянського, з 1141 року до Галицького, а з 1199 року до Галицько-Волинського князівства. До найвідоміших центрів тогочасного Пониззя слід віднести Ушицю, Бакоту, Каліус. [9]. В цих містах-фортецях стояли князівські дружини, що боронили землі від кочівників. Під їх прикриттям відбувалось залюднення берегів річки Ушиці та її приток, в тому числі і території сучасного Зінькова.
Проте цей господарський розвиток краю перервала монголо-татарська навала. Правда, на терені Подністров'я вороже панування було дещо послаблене, бо князь Данило Галицькій завдав загарбникам кількох дошкульних ударів. Проте у 1254 році монголо-татарське військо на чолі з Куремсою вирушило на Галицько-Волинську Русь. Їм вдалося оволодіти Пониззям і в столиці посадовити свого баскака* бо боярин Милій "приложися" до татар.[10] З того часу наш край потрапив під владу ординських ханів. Завойовники наказали зруйнувати всі оборонні споруди, які давали можливість боротися проти татар. За словами одного-з літописців: "А иже замков на той час не было жадных".
*баскак — повноважний представник золотоординського хана
Скориставшись занепадом Золотої Орди, з другої половини 40-х років XIV ст. почалася експансія литовських князів Коріатовичів на Поділля. За припущенням дослідника Ф.Шабульдо їх владу у 40-х роках визнало населення межиріччя Дністра і Південного Бугу у середній течії.[11] Литовський Князь Ольгерд у 1362 році завдав татарам нищівної поразки у Синьої Води і повністю відвоював у ординців Поділля. Цей край він передав синам свого брата Коріата —- Юрію, Олександру, Костянтину, Федору "...вси краины с Подолем поручил им и дал в панование" [12] Розуміючи, що татари неодмінно зроблять спробу повернути втрачені території, вони приділили велику увагу відбудові старих і будівництву нових фортець, в чому знайшли підтримку українського населення. При його активній допомозі і порівнянно швидко, було відновлено або збудовано замки у Смотричі, Бакоті, Брацлаві, Вінниці, Меджибожі, Хмельнику, Теребовлі та Кам'янці-Подільському. Спираючись на допомогу місцевого населення Коріатовичі почали "Оборонять Подольську землю от татар, а баскакам дань платить перестали" [13].
Багатства Подільської землі притягували до себе і польських феодалів, які прагнули витіснити литовців і самим володіти краєм "медових та молочних рік". Їх зазіхання особливо посилилися після укладення Кревської унії (1385р.), яка передбачала об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Все це обернулося для Поділля "... поширенням католицизму та пригніченням народу". [14]
Проти такої політики, на початку 90-х років, виступив Федір Коріатович, який намагався здійснювати на Поділлі самостійну помірковану діяльність. У 1393 році великий литовський князь Вітовт вторгся на Поділля і біля Брацлава розгромив Федора, котрий змушений був шукати притулку у Закарпатській Україні. Східну частину Поділля Вітовт залишив собі, а західну („Кам'янець, Смотрич, Скалу. Червоний Городок и нишие замки Подольские") уступив польському королю Ягайлу.[15] Так поступово на території нашого краю утверджуються польсько-шляхетські порядки.
Слід додати, що в історичних джерелах періоду до XV століття відсутні згадки про існування Зінькова.* Писемна історія, на жаль обійшла його своєю увагою. Думається, що Зіньків виник значно раніше першої писемної згадай про нього. І в ті далекі часи переживав разом з населенням краю: князівські міжусобиці, монголо-татарську навалу тощо. Напевно, за цей час не раз був дощенту сплюндрований, але наперекір нелегкій долі щоразу піднімався з попелу та руїн.
*Щодо назви Зінькова то видатний український історик М.Грушевський у своїй фундаментальній роботі «.Акти Барською староства» висловив припущення, що вона походить від імені шляхтича Зінка Короча, який у XIV ст. здійснював значну роботу по створенню "осад" на Поділлі, Він був внуком Василя Каричевського, впливового феодала в оточенні князя Вітовта. В 1408 році Зінко Короч отримав жалувану грамоту на володіння Княжою Лукою, мабуть за заснування багаточисельннх поселень, серед яких був і Зіньків. Шляхетський рід Каричевських володів Карачинцями, Глібовим, Дашківцями, а можливо Зіньковом. Але пізніше не зміг відстояти права на нього і він перейшов до Одровонжів.
Наприкінці XIV - на початку XV ст. посилюється процес колонізації краю, роздачі земельних пожалувань в його межах. У зв'язку з чим, чисельно зростає стан латифундистів, які стають великими власниками земельних угідь та сіл; такі як: католицька церква, представники держави та короля тощо. Серед них був староста Кам’янецький Петро Шафранець. На початку XV століття він володів Сатановим, Новим Мукаровим, Чесь з селами, що до них відносилися, В числі перших польських феодалів Петро Шафранець "вогнем і мечем" встановлював на території краю порядки Польщі. За значні заслуга на цьому поприщі польський король Владислав II у 1404 році передав йому у вічне володіння Сатанівську та Зіньківську волості на таких умовах: "Власник сам або рівний йому заступник має жити в наданих місцевостях, повинен виставити, коли буде потрібно 6 сулиць та 12 стрільців, а в разі війни боронити край з усіма своїми людьми, які повинні виконувати всі служби і давати такі самі податки як і за давніх володарів Коріатовичів".[16]
Звертає: на себе увагу той факт, що на початку XV століття Зіньків був центром однойменної волості, до якої тоді входила Грим'ячка, Мукарів, Барсуков (Борсуківці або Божиківці).[17] До того ж, цікавим було становище у той час Зінькова. Він знаходився на межі Східного та Західного Поділля і відігравав неабияку роль у боротьбі між литовськими та польськими феодалами за сфери впливу у краї. Напевно цим пояснюється той факт, що невдовзі після передачі Зінькова Петру Шафранцю, литовський князь Вітовт, який володів Східним Поділлям, викупив Зіньків у польського короля за тисячу кіп широких (празьких) грошей. [18] Привертає до себе увагу і той факт, що із-за Зінькова розгорілася боротьба між великим литовським князем і польським королем. Врешті решт польський король уступив Зіньків за вельми значну суму, керуючись в основному політичними міркуваннями. Для колонізації краю польським феодалам доконче була потрібна підтримка з боку литовських феодалів. Думається, що з метою усунення феодальних чвар та міжусобиць, польський король продав Зіньків великому литовському князю Вітовту.
Проте це не допомогло литовським феодалам знову утвердитись у Західному Поділлі. У 20-30-ті рокі XV століття влада литовського князя тут занепадає. У 1432 році литовський князь Свидригайло остаточно зрікається прав на Західне Поділля. Дещо раніше у володіння польського короля переxодить Зіньків із навколишніми селами. 8 вересня 1431 року польський король Владислав Ягайло видає жаловану грамоту Петру з Спрови Одровонжу, воєводі Подільському, старості Самбірському, на Сатанів та інші маєтки пожалувані раніше Петру Шафранцю. [19] Петро Одровонж був одним з перших засновників Подільського воєводства, відзначився значними успіхами у здійсненні польсько-шляхетської колонізації Поділля. За це отримав від польського короля значні земельні володіння. Крім Зінькова та Сатанова з навколишніми селами, володів Стрійовкою, Постоловцями та іншими селами в Смотрицькому повіті. Згодом отримав титул графа.*
*3 цього приводу Грушевський зазначав: «На зміну дрібному польсько-шляхетському землеволодінню, яке зазнало поразки, в свої права вступає туземне землеволодіння, засноване на угодах з польськими колоністами, з іншого — розвиваються магнатські латифундії. В північній Барщині, Одровонжі користуючись запустінням забирають у свої руки величезні володіння. До Одровонжів переходить Рів, Ялтушків, Карачинці, Деражня, Новосельці, Мукарів та інші поселення».
Зіньків Петру Одровонжу було подаровано за значні заслуги перед польською короною разом з орними землями, різноманітними угіддями, грошовими данинами, що свідчило про поширеність цього виду феодальної ренти у тогочасному Поділлі. У жалуваній грамоті Петру Одровонжу вказувалось, що власник Зінькова „сам або рівний йому заступник має жити у вказаних місцевостях. Повинен виставити 6 сулиць та 12 стрільців, а в разі війни боронити край разом з усіма своїми людьми. Піддані його повинні сплачувати такі самі податки як за попередніх власників". Ці привілеї були згодом підтверджені королем Владиславом II двома жалуваними грамотами 1436 і 1440 рр. [20]
Враховуючи вдале географічне розташування Зінькова, його власник вирішив використати його як східний форпост в утвердженні католицизму в Україні, Саме з цією метою, Петро Одровонж, впливовий покровитель ордену домінікан, засновує у Зінькові нову парафію, її центром стає побудований у 1450 році, під керівництвом і матеріальній допомозі цього магната, римо-католицький домініканський костьол. [21] До речі, це був п'ятий католицький храм, який з'явився на терені Поділля у XIV-XV ст. з часу виникнення першого католицького кляштору у Кам'янці.*
*У 1320 році у Кам'янці виникає францисканський кляштор, В 1361р. тут було збудовано римо-католицький кафедральний костьол, а у 1370 році - виникає домініканський кляштор. У цьому ж році засновується кляштор у Смотричі.
Костьол Святої Трійці, побудований у Зінькові, був кам'яним, класичного стилю, виходив фасадом на північ та на південь. Перед ним була збудована триповерхова дзвіниця. Довжина становила 12 сажнів, ширина - 5 сажнів, дзвіниці -- 3 сажні, висота -- 7 сажнів. Вівтарів в костьолі було п'ять. Це був один з найважливіших костьолів на Поділлі. З метою зміцнення його значення, костьолу було передано у вічне володіння багате село Грим'ячку. [22]
Щоб підкреслити зверхність католицизму над православ'ям, костьол було побудовано значно вище стародавньої православної церкви, яку в народі називали "древньою соборною".**
** На місці церкви залишився інше кам'яний хрест, неподалік обійстя Сергія Огнистого, біля пивзаводу. На Україні існувала традиція на місці зруйнованих церков, каплиць встановлювати кам'яні хрести. Існування цієї церкви підтверджує "візита" Свято-Троїцької церкви у Зінькові у 1762 році, У ній говориться, що нижче Свято-Троїцької церкви знаходяться руїни старої кам'яної церкви в честь Воскресіння Христова. Причому візітатор доручав настоятелю церкви спостерігати, щоб прихожани не брали каміння з руїн старої церкви для своїх господарських потреб, оскільки цей камінь необхідний для зміцнення та ремонту Свято-Троїцької церкви. На думку, відомого краєзнавця, релігійного діяча, Юхима Сіцінського, Свято-Воскресенська церква була побудована у 1450 році.
Костьол Святої Трійці у Зінькові довгий час відігравав роль потужного форпосту католицизму на сході краю. Все ж думається не тільки це сприяло піднесенню Зінькова і перетворенню його у місто. Як на наш погляд, тут зіграли свою роль дві важливі обставини.
По-перше, Зіньків знаходився у важливому перехресті торгівельних шляхів, які зв'язували стрімко зростаючі Кам'янець, Львів із східним Поділлям, Київщиною. З цією метою Петро Одровонж всіляко клопотався про підняття статусу Зінькова, як міста. Польські та українські феодали намагалися використати розвиток торгівельно-грошових відносин у своїх власних цілях. Воші були зацікавлені у заснуванні міст у своїх володіннях, оскільки ті значмо збільшували прибутки від податків з ремісників та клинів, митниць, базарів та ярмарків. Важливо також, що функціонування міст та містечок сприяло збуту сільськогосподарської продукції, вирощеної селянами навколишніх сіл. Цим пояснюється гоп факт, що Зіньків здобув у 1458 році право па самоврядування на основі магдебургського права* [25] Суть його полягає в увільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації і у наданні місту самоврядування на корпоративній основі. Міщани складали свою громаду з власним судом і управою на основі окремих у кожному випадку грамот. На чолі управи ставали виборні бургомістри, суд очолювали війти** Тільки міщани підлягали їх юрисдикції.
*Магдебурське (німецьке) право стало поширюватися, в українські землі через Польщу. В 1356 році цей привілей отримав Львів, 1374 році Кам'янець. 1432—Луцьк, 1444 -- Житомир [26] За період з 1448 по 1564 рр. поряд, із Зіньковом магдебурзьке право здобули такі міста Поділля як: Смотрич. Летичів. Чорний Острів. Гусятин, Бар, Стара Синява Шарівка, Ялтушків. Уланів, Брацлав. Правда магдебургське право запроваджувалося тут в урізаному вигляді. Неповнота його виявлялася у тому, що часто війт не обирався, а призначався власником міста. Воєводи, старости, а також власники міст часто втручались у міські справи, зводили нанівець самоврядування, самовільно збирали з міщан різні податки. Так, власник Зінькова та Сатанова залишав за собою право призначати війта, виносити остаточні рішення з справ, з якими до нього апелюватимуть. зобов'язував міщан охороняти та ремонтувати міські оборонні споруди [27]
**У тогочасних документах війт у Зінькові згадується у 1547 році. Користуючись своїм правом на продажу сіл округу, він дозволив барському старості викупити село Іванківці.
Другою важливою обставиною, що зумовила зростання Зінькова, була побудова тут великого, добре укріпленого замку, який дозволив надійно охороняти населення від ворогів. Міста на Поділлі, як відомо, відігравали важливу роль не лише як центри ремесла та торгівлі, але й оборонні цитаделі в боротьбі з спустошливими набігами татарських чамбулів на Україну, які стають систематичними з 80-х років XV століття.* Татарські напади завдавали величезної шкоди краю. За підрахунками дослідників, на землях, що піддавалися нападам, селянська хата стояла не довше 10 років.[28]
*Татари нападали на Поділля, звичайно, трьома шляхами, що були вигідними для кінних наїздів: Кучманським, Чорніш, Волоським. Перший проходив по вододілу Дністра та Бугу приблизно по лінії теперішньої залізниці, що йде від Одеси до Жмеринки. До речі, він тягнувся між річками Мурафою та Ровом і Лядавою, праворуч Віньковець. ліворуч Охрімовень і забирав круто на північний захід, обминаючи витоки річок Ушиці та Смотрича до Чорного Острова. Другий тягся по вододілу між Бугом та Дніпром. Нарешті третій йшов по правому березі Дністра. т.з. Волощині.
Найстрашнішим лихом було захоплення в полон. Невільники, використовувалися не лише як робоча сила в господарствах татар, але й часто ставали найважливішим товаром на невільницьких ринках Сходу . Особливо цінувалися молоді, вродливі українки, в тому числі і подолянки. Саме про їх трагічну долю співається в одній з українських дум:
Татари з'являлися на Поділлі мало не кожного року, а нерідко по кілька разів на рік. Для захисту від ворогів населення краю користувалося тими схованками, які залишилися ще з доісторичних часів, коли первісні люди ховалися в печерах на берегах Дніпра та його приток. Але такий природній захист був ненадійний, бо як згадують писемні джерела, вороги викурювали димом людей з печер. Тому люди починають будувати міцні оборонні замки. Такі фортеці виникають у Кам'янці, Меджибожі, Сатанові,Жванці, Чорнокозинцях, Рихті, Панівцях, Ярмолинцях, Сутківцях, Пиляві, Озаринцях, згодом у Барі. [31]"Татари везли з собою три подолянки
Три подоляночки - всі три сестроньки
Ой старшу везли в червонім убранні
а середню везли в зеленім жупані
а найменшу везли голеньку-нагеньку,
ой найстаршій треба чинок вишити
а середній треба віночок увити
а найменшу треба на Дунай пустити
Нехай пливе до отця, до матки,
до своєї родиноньки"
В середині XV століття власник Зінькова Петро Одровонж, завдяки неймовірним зусиллям місцевого населення, споруджує у місті замок. Це був один з найбільших і, без сумніву, найстаріший оборонний замок на Поділлі. Правда точної дати його побудови, встанови ти не вдалося. Але з історичних джерел відомо, що у 1452 році татари, напавши на Поділля, сплюндрували Рів (перша назва міста Бар) та Ялтушків, які мали на той час слабкі укріплення. У місті Рів татарам вдалося захопити старосту з родиною. Вціліле населення Ялтушкова та Рову знайшло захист під стінами зіньківського замку і перебувало тут аж до XVI століття, коли вдалося відновити і значно зміцнити фортеці у Барі та Ялтушкові. [32] Отже, вже в той час фортеця у Зінькові була надійним захистом від татарських набігів.
Татари мали успіх у своєму грабіжництві, головним чином, тому, що могли швидко пересуватися. Здобувати замків воші не наважувалися, хіба іноді разом з турецьким підрозділом робили спроби-оволодіти якоюсь слабкою фортецею. Як свідчать історичні джерела, татари не наважувалися брати зіньківський замок і намагалися обходити його стороною, грабуючи навколишні села, Для того, щоб цього не допустити, в Зінькові знаходилася сильна залога, завдання якої полягало в тому, щоб переслідувати татар і звільняти з полону бранців. За свідченнями польського історика Бельського, в 1453 році татари знову напали на Поділля і в околицях Зінькова .захопили 9 тисяч бранців. В погоню за татарськими чамбулами кинулись старости Зінькова, Меджибожа, Летичева. Татар вдалося наздогнати і розбити аж під Теребовлею.[33]
Ці факти переконливо свідчать про те, що вже в той період Зіньків відігравав неабияку ролі, в захисті населення від спустошливих татарських набігів, а відтак і в залюдненні краю.*
*Про значення тогочасного Зінькова у колонізаційному процесі свідчить красномовно той факт, що у 1518 році польський король вказав, що «королівщини меджибізькі Та зіньківські будуть викуповуватись тільки для потреб королівського столу і замків кам'янецького, меджибізького та зіньківського».
Як виглядав зіньківський замок? Він знаходився на високому мисі, що виходив з південного боку над глибокою й широкою долиною річки Ушиці, а з сходу і заходу його оточував глибокий яр, утворений атмосферними опадами. План замку — рівнобічний трикутник і бічні сторони мали по 85 метрів завдовжки. На кожному розі трикутника були великі н широкі шестигранні башти. Дві з них були триповерхові, а одна чотирьохповерхова. Ці башти відносились до типу т.з. башт донжонів, тобто таких, які мали захищатися до останнього. Між двома баштами, що стояли над долиною, був великий триповерховий будинок, що слугував за фортечний мур. Інші дві сторони були теж закриті високими фортечними мурами. Посередині — з боку міста — був глибокий рів, через який було перекинуто підйомний міст. Вся площа замку охоплювала приблизно 0,5 га [34] (див. план замку).
План замку у Зінькові (за Ю. Сіцінським).
В навколишніх селах знаходилися сторожі, які повинні були повідомляти про наближення ворога. Одну з них, виявлено археологами в селі Пирогівка, яке було найближчим до фортеці у Зінькові.[35] Це один з пагорбів-могил, про які згадує Михайло Драгоманов в своїй праці «Про українських козаків, татар та турків»: "Щоб постерегти татарський наїзд, перед селами насипали могили, а на них завжди стояла сторожа, яка мала чатувати і вдень і вночі, пильно вдивляючись в обрій, чи бува не йде хмара-орда. Якщо наближалася загроза вартовий запалював багаття, починав бити у церковний дзвін". У такий спосіб дізнавались про небезпеку залога у Зінькові, селяни та міщани.
Економічне та оборонне значення Зінькова спричинило і зростання його як одного з адміністративних центрів Подільського воєводства ХV - першої половини XVI століття. Протягом цього періоду Поділля складалося з кількох повітів, які неодноразово міняли свої назви і межі: Кам’янецький, Меджибізький, Летичівський, Хмельницький, Червоноградський та Зіньківський. [36]
Отже, у середині XV століття Зіньків став перетворюватися в одне із найбільших тогочасних міст Західного Поділля, відігравав важливу економічну, оборонну, адміністративну роль в житті краю.*
*Про адміністративну роль Зінькова у той період М.Грушевський у своїй роботі «Акти Барського староства» зазначав таке: «Після зруйнування Рову в 1452 році, коли впродовж декількох років він залишався без державця (так як Одровонжі викупили його вже після 1456 року) Ровський повіт, вірогідно, перестав існувати і місце Рову посідає сусідній Зіньків. 3 опису набігу 1453 р. для відсічі татар виступають такі державці Східного Поділля: Лащ зіньківський, Ян Немец летичівський, Мацалек меджибізький. Чи був Зіньків і раніше повітовим замком з самостійним повітом на це немає даних. В грамоті 1404 року він називається селом. Після переходу Рову і величезних володінь в Прибужжі і західної Барщини до Одровонжів, останні, напевно, не дуже турбувалися про відновлення Ровського замку, і Зіньків, природньо, зробився центральним пунктом для попереднього Ровського повіту і таким залишався до Бони. В поборових реєстрах 1530 р, до складу Зіньківського повіту включений майже весь пізніший Барськиіі повіт до Дністра і Мурахви. До нього віднесено побережжя Калюса (Ціалківці, Струга, Ольховець) і навіть деякі поселення у середній течії Ушиці (Миньківці, Крусківці, Губарів), які не належали до Рову. З відновленням Ровсько-Барського повіту, територія Зіньківського повіту тягне до Бару. Згідно перепису 1542 року прослідковується непевність термінології (Барсько-Зіньківський), але потім Зіньків остаточно втрачає значення повітового центру і самий замок Зінькова занепадає».
Примітки.
1. Винокур І.С. Археологічні пам'ятки Віньковеччини //Тези науково-практичної конференції „Віньковеччина: історія та сучасність ". Віньківці, 1993. — с.15.2. Захар'єв В.А. Поселення мідного віку на Віньковеччині //Тези науково-практичної конференції "Віньковеччина: історія і сучасність". ... с. 17.
3. Там же, с.18
4. Винокур І.С. Археологічні пам 'ятки Віньковеччини... с.15.
5. Трубчанінов С., Винокур І. Історія Поділля та Південно-Східної Волині, кн.1. Кам’янець-Подільський, 1993. -- с. 53.
6. Винокур І. С. Археологічні пам 'ятки Віньковеччини... с.15.
7. Труды епархиального комитета для историко-статистического описання Подольской губернии. Каменец-Подольский — 1899 - с.141.
8. Трубчанінов С., Винокур І. Вказ праця. — с. 85.
9. Нариси історії Поділля. Хмельницький, 1990. —с. 47.
10. Літопис Руський. За Іпатським списком /Переклав Леонід Махновець. К., 1989. - с.413.
11. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К..1987.—с.44-46.
12. Батюшков П.Н Подолия. Историческое описание. Спб.. 1891.- с.124.
13. Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434. — К., 1885. - с.123.
14. Русская область, на юго-западной окраине//Исторический вестник Т. XVII Спб., - 1892 - с.142.
15. Цитую за: Нариси історії Поділля... с.55.
16 . Грушевський М. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України. Львів., 1906. — с.36.
17. Архив Юго-Западной России (далі АЮЗР).—ч VIII —Т.2 - с 327
18. Там же, с. 328.
19. АЮЗР. — ч. VIII. -- Т.2. - с.329-331.
20. Там же. с.330.
21. Симашкевич М. Римское католичество и его епархии вПодолии. Каменец-Подольский, 1872. — с.63.
22. Там же, с. 64.
23. Там же, с. 67.
24. Памятники старины в Подолии /Материалы для составления археологической карты Подольской суберини В.К. Гульдмана. Каменец-Подольский 1901. — - с. 113.
25. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів. 1991. с. 126.
26. Там же, с. 144.
27. Поділля. Географічно-історичний нарис. Кам’янець-Подільський. 1914. - с.58.
28. Нариси історії Поділля., с.66.
29. Исторические песни малорусского нарада В.Антоновича и М.Драгоманова Т.1 — К., 1884 — с.87
30. Історія Української РСР У восьми томах десяти книгах. Т.1. - кн.2. К., 1977. — с.111. Крип’якевич І. Студії над державою Б.Хмельницького //Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Львів. 1926. — Т. 144-145. —с. 135.
31. Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля XIV- XVI ст. К, 1928. —с.3.
32.
