Виступали козаченьки з міста із Зінькова. Українська історична пісня
РОЗДІЛ ІІ. ДАВНЄ МІСТО НА ПОДІЛЛІ. ЗІНЬКІВ У XVI - XVIII ст. (частина 1)
Давне місто Зіньків, як засвідчують історичні джерела і підтверджують археологічні матеріали, було розташовано в долині річки Ушиці, під замком. Його центром стала стародавня Воскресенська, а згодом Свято-троїцька церкви, костьол Святої Трійці. Місту випала нелегка доля. Не раз воно зазнавало пограбувань, бачило на своєму віку різних іноземних поневолювачів, не обходили його стороною війни, повстання, епідемії, стихійні лиха. У 1523 році помер останній з роду Одровонжів Станіслав*, одружений на княгині Мазовевецькій. їх єдина і пряма спадкоємниця дочка Софія вийшла заміж за Яна Криштофа Тарнавського, але він рано помирає. Тоді Софія виходить за шляхтича Яна Костку. їх дочка Катерина, яка була напрочуд красивою, стає дружиною підчашого коронного, старости Яворівського Адама Єроніма Сенявського. В придане їй було, віддано Меджибіж, Сатанів, а також Зіньків з навколишніми селами (т.з. зіньківський ключ)[1] Таким чином, Зіньків на основі шлюбного контракту аж до середини XVIII століття стає власністю магнатів Сенявських.** * В честь нього названо поселення, яке виникло східніше Зінькова і згодом отримало, назву Станіславівка. **Сенявські — польська магнатська родина. В XVІ - на поч, XVII ст. володіли значними маєтностямн в Україні; головним чином на Галичині та Поділлі. Микола Єронім С. (1645-1683 рр.) — волинський воєвода, польний коронний гетьман з 1682 року. Адам Микола С. (бл. 1666-1726 рр.) - белзький воєвода, з 1702р. - польний коронний гетьман, з 1706 р - великий коронний гетьман, з 1710 року краківський каштелян. У ХVІ-ХVІ столітті Зіньків продовжував відігравати важливу роль в боротьбі з спустошливими набігами татарських чамбулів на Поділля. Татари, користуючись відсутністю оборонних замків, протікали бічною лінією Кучманського шляху, що йшла, як це зазначено в акті 1570 року, від Бару через село Гармаки до Зінькова.[2] Відомо, що у 1457 році загинув у сутичці з татарами староста Зінькова.[3] В 1516 році польське військо під командуванням Якова Сецигновського розбило татар під Зіньковом.[4]. В 1524 році татарська орда напала на Зіньків, спалила місто, але взяти замок не змогла. Населення Зінькова під час набігів татар знаходило захист у замку. Рятуючись, люди брали з собою найцінніші речі і нерідко переховували їх на території фортеці.* * Небезпідставними у зв'язку з цим є численні легенди та перекази про казкові скарби, заховані на території замку. У 1881 році селянам Зінькова Антону Воху та Севастьяну Смаровидлу вдалося під час розбирання каміння в замку знайти багатий скарб, який складався із давніх золотих та срібних монет.[4] Польський уряд, намагаючись не допустити обезлюднення територій, які ставали ареною спустошливих татарських набігів, дарував різні права та привілеї містам, які мали важливе оборонне значення. Так, з метою піднесення Зінькова польський король Сигізмунд Август підтвердив привілеї, дані у свій час Андрієві Одровонжу. Крім того, тут було встановлено дві ярмарки на Троїцин день і на святого Михайла, та базари по понеділкам.[5] Природні багатства і численні "волі" та свободи, що їх надавав король містам після кожного татарського набігу, привертали сюди переселенців.** Так, у 1565 році у Зінькові нараховувалось всього 7 ремісників, а в 1583 — вже 14.***[6] ** Поступову відбудову Зінькова після страхітливого набігу татар у 1524 році можна прослідкувати за податковими відомостями, вміщеними в «Історичних джерелах» польського історика Олександра Яблоновського. Так, у 1530 році мешканці Зінькова сплатили 24 гроша шосового збору (податок на горілчані вироби). Це був найменший збір серед міст Кам’янецького повіту. До прикладу, у Ходорівцях було зібрано 24 флорини і 12 грошей. У 1565 році у Зінькові вже було зібрано 19 флоринів та 18 грошей, а у 1578 році - 39 флоринів та 6 грошей. ***В податкових відомостях за 1578 рік знаходимо відомості про євреїв, які проживали у Зінькові, Зокрема тут знаходилось 9 євреїв ремісників. Крім того 4 єврейські родини орендували у Зінькові землю. Принагідно зауважимо, що земельні володіння міста на той час складали 44,5 лани або приблизно 890 гектарів. За люстрацією 1570 року у Зінькові нараховувалося 275 будинків.[7] У порівнянні з іншими містами Поділля він поступався лише Кам'янцю-Подільському (645), Бару (371), Хмільнику (334).[8] Доречно вказати, що за підрахунками М.Г.Крикуна пересічне місто в Подільському воєводстві нараховувало 252 двори, а населення становило 1515 осіб.[9]. Збір чопового податку у 1578 році засвідчує, що в той час Зіньків посідав шосте місце серед подільських міст [10]. Згідно люстрації 1629 року у Зінькові вже налічувався 831 двір і мешкало 4986 осіб. Для порівняння у Віньківцях відповідно 295 і 1270. [11] Населення Зінькова у той період у значній мірі збільшувалось за рахунок біглих селян. Про це, зокрема, свідчить судовий позов від 31 травня 1521 року шляхтянки з Деражні до власника Зінькова з приводу втікачів, які „стали на грунт" у місті. До речі, власники міст охоче приймали їх, обіцяючи звільнення від панщини на декілька років. Вимоги повернути біглих селян їх попереднім власникам не виконувались феодалами, власниками міст, зацікавлених у напливі сюди прийшлого населення. До того ж, нерідко видача „на убожше життя" зосереджених у містах великої кількості втікачів загрожувала, за словами шляхти „великою тривогою". У 1542 році утворюється Барський повіт і Зіньків втрачає на деякий час статус повітового міста. Однак у 1552 році, після розорення татарами Бару знову утворюється Зіньківський повіт.[12]. Писемні історичні джерела залишили дуже скупі відомості про тогочасний Зіньків. Відомо, що в 1573-1577 році якийсь „писарчук із Зінькова" зробив копії з книг Франциска Скорини, виданих народною мовою.[13]. Безумовно, цей факт свідчить, що Зіньків відігравав важливу роль і в культурному житті краю. Наведені факти переконливо свідчать, що у XVI столітті Зіньків відносився до найбільших міст Поділля,* відігравав важливу роль в економічному, культурному житті краю, значним був вклад зіньківчан в обороні Поділля від татарських набігів. * Особливістю українських феодальних міст слід вважати те, що серед них не було таких, які б концентрацією населення різко виділялися б серед сільських поселень. Найбільші українські міста Київ та Львів в ХVI-ХVII ст, мали щонайбільше 15-20 тис. жителів. Своєрідний симбіоз елементів міського та сільського укладів життя, поєднання занять сільським господарством з ремісничою та торгівельною діяльністю, невизначеність соціально економічної фізіономії міських поселень характерні риси українських міст доби феодалізму. Протягом першої половини XVII століття у зв'язку з розвитком фільварково-панщинного господарства** помітно зростає соціальний визиск. Селяни працювали на панщині по 3 дні па тиждень влітку і по 2 дні взимку. Панщинні роботи виконували і міщани. Окрім цього платити чинш, несли підводну повинність, давал різні десятини і т.п. Наростало національно-релігійне гноблення українського населення. Тому невипадково мешканці Зінькова, разом з подолянами, взяли активну участь в Українській національній революції (1648-1676 рр). На думку В.С.Степанкова, ії головна мета полягала у ліквідації колоніального панування Польщі й створенні соборної незалежної Української держави.[15] Здобуті перемога української армії під Жовтими Водами і Корсунем 16 і 26 травня 1648 року сприяли її бурхливому розвитку влітку цього ж року. ** Фільварок (в перекладі з німецької — хутір, ферма) - на Правобережній Україні в XIV 1-й пол. XIX ст. комплекс земельних угідь, на яких феодал вів власне господарство, застосовуючи в ньому дарову працю селян-кріпаків. Безперечно, вирішальну роль у спалаху масового повстання селян і міщан Летичівського га Кам'янець-Подільського повітів Подільського воєводства відіграв визвольний похід по території Брацлавщини її півдня Волині наказного гетьмана, черкаського полковника Максима Кривоноса і зокрема його перемога 26-28 липня під Старокостянтиновим над 10-12 тисячною армією українських. та польських магнатів. Вже 21 липня литовський підстолій повідомляв: „повстала вся Україна, ллється шляхетська кров, незлічені маси хлопства розгромили майже все Брацлавське воєводство":[16] З другої половини липня у національно-визвольну боротьбу втягуються і мешканці Зінькова та його околиць. 12 серпня анонімний автор писав з Кам'янця коронному хорунжому О.Конецпольському, що „...з Бару нічого певного не маємо, лише те, що хлопи приносять до міста, бо під'їзди з тутешнього обозу стверджують, що далі Зінькова пробратися не можуть".[17] До цього часу частина Поділля вже була звільнена від польської шляхти. До рук повстанців перейшли Шаргород, Буша, Яруга, Могилів, Яришів, Кучинці, Жван та інші містечка. Почався бурхливий процес творення полків за козацьким зразком. Так, з повстанців Подністров'я створив полк Кошка з Ямполя, котрий у кінці липня прибув в околиці Бару і почав нищити шляхетські маєтки. Сюди прибувають із загонами брацлавський піп Якуш, Степко, можливо Юра, а також рухаються, відправлені М.Кривоносом з під Староконстянтинова, полки Габача й Брацлавця. Всі вони зібралися у районі Ялтушкова.[18] Поза сумнівом, у лавах цих загонів повстанців, які готувались до наступу на Бар, перебували й мешканці Зінькова та його околиць. Враховуючи стратегічне значення Бару (резиденція коронних гетьманів) королевич Кароль Фердинанд направив у розпорядження 2-3 тисячної залоги, якою командував А. Потоцький 200 німецьких драгун, 200 піхотинців, 4 гармати.[19] Ранком 7 серпня, під прикриттям сильного туману, повстанці, серед яких було немало жителів Зінькова, пішли на вирішальний штурм Бару. За попередньою домовленістю з міщанами вони завдали вирішального удару з боку від Замкових та Іванківських воріт. Перекинувши через глибокі рови та високі вали драбини й колоди, повстанці пробралися у середину Лядського міста, зайшли у тил польської залоги і майже всю її знищили. Правда, частині німецьких драгун на чолі з А.Потоцьким вдалося заховатися у замку. Після нетривалої облоги, 10 серпня повстанці оволоділи і замком.[20] Цей, поза сумнівом, великий успіх повстанців зумовив швидкий розвиток національно-визвольного руху у західній частині Поділля. 18 серпня теребовлянський підстароста Я.Тисяциський повідомляв львівському підкоморію, що з боку Бару й Сатанова почалася „справжня Україна" бо „вже там ні шляхтича, ні ксьондза, ні жида не знайдете.."[21] Особливої сита повстанський рух; набув у межиріччі Калюса й Студениці. На берегаx річки Ушиці боротьбу очолив прадід геніального М.Гоголя, Остап Гоголь (можливо якимось чином зв'язаний з селом Гоголі, що північніше Віньковець) до якого збігалися всі, хто „живий, таборами, кінній піші".[22] Зіньків перетворився у центр формування кількатисячного полку, який очолив міщанин Григорій (прізвище невідоме).[23] У Віньківцях повстанці викинули зі склепів прах панів Заміховських, заявивши при цьому: „збиткувалися ляхи над нами живими, а ми тепер будемо (збиткуватися) над вашими кістьми і дітьми".[24] До речі, рух повстанців на Поділлі отримав назву опришківського чи левенців. Одним з його Центрів у кінці серпня на початку вересня 1648 року виступає власне Зіньків. Як констатував у 20-х числах вересня Л.Московський „Гусятин, Сатанів, Скалат, Зіньків й інших дуже багато міст взяті опришками".[25] Джерела дозволяють встановити імена найвизначніших ватажків опришків, окремі з яких пізніше стали козацькими полковниками: С.Мрозовицький, Коломеда, Чуйко, Александренко, Вовк, Недовісенко тощо.[26] Доцільно зауважити, що на території Летичівського й східної частини Кам'янецького повітів почалося формування Подільського полку з центром у Барі, як адміністративно-територіальної одиниці Української держави, що виникла у вирі Національної революції. Сильного удару було завдано панщинно-феодальній власності на землю і в результаті в краї розпочалося становлення вільного селянського землеволодіння, що відкривало шлях до утворення господарств фермерського типу. [27] У зв'язку з укладенням у середині листопада 1648 року українським гетьманом Б.Хмельницьким перемир'я з польським урядом й відступом українських полків у центральні райони України, з середини грудня перейшли у наступ на Поділлі польські корогви кам'янецького каштеляна С.Лянцкоронського та кам'янецького старости П.Потоцького, які „вогнем і мечем" почали відновлювати польсько-шляхетські порядки. Так, було повністю вирізано Дунаївці.[28] На початку 1649 року місто Зіньків стає місцем зосередження полків Лянцкоронського, підчашого коронного М.Остророга, князя Сенявського. [29] На початку лютого поляки перейшли у наступ на Бар і захопили його. З цього часу розпочалася боротьба за контроль над цим важливим центром Поділля, оскільки місцеві козаки намагалися повернути місто та його околиці до складу Української держави. В боях проти польських корогв прославилися ватажки левенців О.Гоголь та його кум І.Кияшко.[30] Відбувалося масове покозачення населення. Зокрема, розпочинається формування Барського полку на чолі з І.Александренком (до складу якого входив Зіньків). Разом з Подністровським, Кальницьким та Брацлавським полками, козаки Барського полку виявляли „рішучість не впустити ляхів за Горинь".[31] На жаль, згідно умов укладеного 18 серпня 1649 року Зборовського договору Богдана Хмельницького з польським королем, територія Подільського воєводства мала повернутися до Речі Посполитої. Окрім цього, за дозволом польського короля, татари отримали право грабувати українські міста і села, брати ясир. За словами автора Хмільницького літопису „не душечка загинула, не душечка й в орду пошла".[32] Анонімний автор „Віршованої хроніки", подільський шляхтич, також підкреслював страхітливі настілки татарських грабежів і забирання людей в полон на території Поділля. За його свідченнями „замки, села й містечка з грунту в попіл зносили, а за здобичі навіть з гробів і з землі умерлих викопували". Подільській люд був настільки обезкровлений забиранням в ясир, що не лише не було кому рятувати, але й ховати (померлих). [33] Серед спустошених та сплюндрованих міст був і Зіньків. Незважаючи на розташування у Барі міцної залоги жовнірів під командуванням князя Б. Радзівіла, селяни і міщани краю відмовлялися визнавати польські порядки. У середині квітня 1649 року один з шляхтичів писав „вся Україна Дністрова і Бугова... до куп вдалася, взялася за зброю... Плугатирів зганяють з поля, аби панам не орали" [34] Як підкреслював коронний гетьман М.Потоцький весною 1650 року у листі до короля, „з тих їх вчинків бачу, що вони неодмінно хочуть скинути із себе ярмо підданства".[35] Маємо також дуже цінну інформацію одного з панів з Кам'янця про масову непокору населення від Зінькова до Бару й далі до кордону з козацькою Україною. „Від Бару до нас жодної надії, жодної втіхи в цілому немає. — писав він, — і сподіватися вже нам не можна... Не думають хлопи до Бару, а тим паче за Баром і у Подністров'ї нам жодних повинностей маєткових виконувати і панів своїх слухати чи визнавати своє послушенство панам".[36] В результаті війни, руїни, спустошливих пограбувань в краї розпочався, голодомор. Принагідно відзначимо, що мешканці Зінькова та його околиць разом з іншими подолянами пережили у 1650 році жахливий мор. За свідченням згадуваного анонімного автора „Віршовані хроніки", рятуючись від голодної смерті поїли котів, собак, яйця з гнізд ворон, сороків, сов, не брезгували слимаками, жабами, варили спориш та інші трави. Однак це мало допомагало. Розпочалося масове вимирання людей, з'явилося людоїдство (в основному дітей).[37] З кінця 1650 року у краї розташовуються на постій корогви С.Лянцкорнського (його ставка знаходилася в Барі). Грабежі жовнірів спричинити ще більшу руйнацію краю. [38] Відомо, що після невдачі в боях під Вінницею у березні 1651р. польська армія під проводом польного гетьмана М.Калиновського зупинилася в околицях Бару, але під натиском козацьких полків змушена була через Зіньків відступати до Кам'янця. Все це призвело до повного спустошення Зінькова.[39] Після захоплення козаками Бару та подальшого наступу на Кам'янець Зіньків знову увійшов до складу Української держави. У зв'язку з поразкою української армії під Берестечком (28 Червня — 10 липня 1651 року) населення Поділля зі зброєю в руках виступило проти відновлення польсько-шляхетського панування. Відомо, що під їх натиском у кінці липня 1651 року кам'янецький староста П.Потоцький змушений був залишити Бар. Саме це місто стає центром формування І.Александренком Подністровського полку. Оскільки .є дані, що його підрозділи знаходилися у Віньківцях, то можна припустити, що вони перебували і в Зінькові. [40] Після укладення 28 вересня 1651 року Білоцерківського договору польські підрозділи розпочали боротьбу проти повстанців і до кінця року розгромили їх основні сили. Ще одне зауваження. Влітку 1651 року Зіньків, як і все Подністров'я, спіткало велике лихо: епідемія чуми, яка перекинулася з території Молдавії. М.Потоцький констатував, що ,гмор великий навколо нас всюди панує... Бар пустками весі, став"[41]. Після розгрому польської армії на початку червня 1652 року під Батогом, спалахнуло знову повстання проти польського панування у Поділлі. Так, у джерелах знаходимо свідчення про розправи над шляхтою у Зінькові та інших містах. [42] Прямуючи до Кам'янця, Б.Хмельницький наказав подільському полковнику О.Гоголю звільнити території Летичівського і Кам'янецького повітів від ворога. Останньому порівняно швидко вдалося, за допомогою левенців І.Кияшка та Корпана, прогнати звідси "ляхів".[43] На початку червня 1653 року Богдан Хмельницький зупинився табором під Баром і в середині місяця попрямував через околиці Зінькова у район Городка.[44] Під час Жванецької кампанії у першій половині листопада 1653 року ставка гетьмана перебувала у Барі, а його союзника хана Іслам-Гірея під Зіньковом. Зрозуміло, що їх тривале перебування не могло не привести до подальшого спустошення Зінькова, хоча Богдан Хмельницький вживав рішучих заходів для припинення грабежів місцевого населення.[45] У листопаді 1654 року 30-тисячна польська армія перейшла у наступ проти Української держави і прямуючи через Дунаївці, приступила до відновлення „вогнем і мечем" польських порядків. По дорозі на Бар її підрозділами було зайнято й Зіньків. У квітні 1655 року почалося звільнення Поділля від польської шляхти. Ймовірно, в кінці квітня - на початку травня брацлавський полковник Михайло Зеленський послав козацький підрозділ дія оволодіння Зіньковом.[46] Проте визволити місто вдалося, очевидно, лише в кінці липня цього ж року, коли під Баром знову з'явилося українсько-московське військо на чолі з Богданом Хмельницьким. Саме в цей час мешканці Зінькова присягнули на вірність царю Олексію Михайловичу.[47] На жаль, через нестачу джерел, вкрай важко простежити історію міста у наступні роки Національної революції та турецького панування.* У розпорядженні є лише епізодичні дані. З'ясуємо їх. Гадаємо, що опис турецьким мандрівником Е.Челебі у 1657 році фортеці „Зін" торкається власне Зінькова. У притаманному для нього стилі перебільшення, автор характеризує ії як таку, що стоїть „на березі річки і височіє на стрімкій горі, ледь не дістаючи вершин своєю вершиною. Це дуже міцна й тривка кам’яна споруда п'ятикутної форми. Уній є арсенал, чудові гармати і три тисячі воїнів... Ринки, базари і нижня її паланка розташовані на кам'янистих скелях, становлять собою неприступне місто з сімома брамами і важкодоступними ровами". Підкреслює Е.Челебі наявність у Зінькові садів, де росли яблуні, груші, черешні і сливи.[48] * Згадку про Зіньків надибуємо у листуванні гетьмана України Юрія Хмельницького з російським урядом весною 1660 року, який наполягав, щоб на переговорах з Річчю Посполитою, добиватися включення Зінькова, Бару, Меджибожа до складу гетьманської України, як це було ще визначено Зборівським договором. Проте реальність була значно гіршою та трагічною. Воєнні дії 1659-1660 рр, грабежі жовнірів влітку 1661 року дощенту зруйнували Зіньків. Згідно люстрації 1661 року у місті налічувався лише 1 дим. [49] Навіть якщо припустити, що він об'єднував до десяти дворів, то і тоді його населення не перевищувало сотні осіб. У наступний період становище Зінькова не тільки не покращилося, а навпаки дедалі погіршувалося. Під час масового анти польського повстання 1661 року на Правобережній Україні, мешканці Зінькова влилися у 4-тисячний загін полковника Мельника, котрий зробив спробу оволодіти Баром. У другій половині 60-х років Зіньків стає ареною запеклої боротьби між польськими урядовими військами та левенцями. У березні 1671 року біля Зінькова відбувся бій 2 козацьких сотень, очолюваних Іваном Княшком з польськими корогвами. Козаки зазнали поразки і змушені були відступити до Бару. Під час бою було важко поранено визначного діяча національно-визвольного руху Івана Кияшка.[50] Вкрай спустошливими для Зінькова стають набіги татар, союзників гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, який вів запеклу боротьбу за возз'єднання України і її самостійність, спираючись на союз з Туреччиною. Так, влітку 1667 року татари пограбували міста й села від Бару до Кам'янця й Сатанова. [51] У червні наступного року вони спустошили, за свідченнями мешканців Зінькова, не тільки місто, але й його околиці. При цьому у полон було забрано багато зіньківчан й мешканців навколишніх сіл.[52] Зберігся цінний тогочасний опис Зінькова, зроблений 21 серпня 1671 року німцем Ульріхом Вердумом, котрий перебував у складі польської армії, що розпочала воєнні дії проти козацької України. „З міста нічого не залишилось, лише шматок муру, який його оточував, залишки -- 2-х костьолів. Замок підноситься на висоті перед містом, також в основному спустошений, зрештою добре збудований, з чотирма вежами, чотирикутником. Знесли до нього козаки-хлопи своє збіжжя, зберігаючи його від нападів татар".[53] Після захоплення у серпні 1672 року турецькою армією Кам'янця-Подільського, Річ Посполита змушена була за Бучацьким договором погодитися на включення Подільського воєводства до складу Османської імперії. Восени цього ж року, у Барі, Зінькові, інших подільських містах вводяться турецькі залоги.[54] Таким чином, жителі Зінькова потрапляють під владу турецької адміністрації. Проте у жовтні наступного року польська армія перейшла у наступ і її підрозділи займають, поряд з іншими подільськими містами, й Зіньків.[55] Після взяття польськими корогвами Бару, у лютому 1674 році, на Зіньків було повністю поширено владу Речі Посполитої. Характерно, що влітку 1676 року, під час переговорів в Стамбулі, турецька сторона домагалась включення Зінькова та Гусятина до Кам'янецького пашалика. Але польське посольство відхилило на переговорах ці домагання.[56] З цього часу, й до кінця XVIІ століття в історичних джерелах майже відсутні дані про життя міста. Можна лише констатувати, що Зіньків часто переходив з рук в руки: поляків, турок, козацьких полковників різних орієнтацій, що створило непереборимі труднощі для його відбудови. Нерідко його мешканці ставали жертвами набігів татарських чамбулів. Відомо, що влітку 1685 року козацький гетьман А.Могила на чолі 6 тисяч козаків розгромив під Зіньковом татарську орду та загін протурецької орієнтації полковника Сулимки.[57] Початок XVIII ст. ознаменувався для Зінькова розгортанням національно-визвольних змагань. Влітку 1702 року в Подністров'ї вибухнуло повстання проти польського панування, і до повстанців звернувся з універсалом білоцерківський полковник Семен Палій, в якому проголосив, що мета боротьби полягає в усуненні навіки польської шляхти з України. Для допомоги повстанцям Семен Палій направив на Поділля А.Абазина, який звільнив від польської шляхти територію від Бару до Дунаєвець. Активну участь у повстанні 1702-1704рр. взяли зіньківчани. Із скарги Луцького гродського писаря Лаврентія Пеплавського на старосту Зінькова дворянина Франциска, Бережанського у вересні 1702 року дізнаємось, що зіньківські міщани та селяни напали на маєток Пеплавського у Маліївцях. Називаючи себе козаками Палія, намагалися зруйнувати панський будинок, чим до смерті перелякали дружину Пеплавського.[58] Уряд Речі Посполитої для придушення повстання на Правобережній Україні на початку 1703 року зосередив великі сили, головнокомандуючим яких було призначено власника Зінькова, гетьмана А.Сенявського. Загони повстанців зазнають поразок під Сатановим, Проскуровим, Меджибожем, Летичевим а також Зіньковом. Люті розправи над учасниками повстання зумовили масову втечу зіньківчан у Молдавію та за Дніпро. У Зіньків та навколишні села було насильно переселено селян з Волині, Галичини та Польщі.[59] У першій половині XVIII ст. відбувається подальше посилення експлуатації селян та міщан. Значно посилилися позиції фільваркового господарства, що вело до збільшення відробіткової ренти. Помітно зменшується селянське землеволодіння. Залишилося важким і становище міщан, яких часто змушували нарівні з селянами виконувати сільськогосподарські роботи. Поряд з соціальним гнітом наростав також національно-релігійний. Проводилась політика окатоличення населення. В 1717 році польський сейм прийняв рішення про закриття всіх православних церков. Центром окатоличення стає і костьол у Зінькові, до якого були приписані і такі села, як Заїнці, Яськівці, Мазники, Янчинці, Охрімівці, Бебехи, Фащеївка, Гоголі, Грим'ячка, Баранівка, Круті Броди, Вербка Мурована, Маниківці.[60] Всі православні церкви у Зінькові були насильно переведені в унію і служба в них відбувалася за греко-католицьким обрядом. За свідченнями мешканця Михамполя Івана Підбуського, Тетяни та Ларіона Борковськнх з Ярмолинець, Марії Дзюбихи та двох її синів з Женишковиць, які були насильно окатоличені, чинилися всілякі наруги над православними. Так, якщо у шлюб вступали люди православного і католицького віросповідання то заборонялось їх вінчати за православним обрядом. Крім того, православним священикам було наказано віддавати четверту частину своїх доходів за треби на користь костьолів. У цьому документі зазначається, що найбільше несправедливостей чинилося православним у селі Грим'ячці, яке належало Зіньківському костьолу.[61] У церковному літописі Свято-Покровської церкви Зінькова читаємо такі рядки: „Багато ганьби витерпів наш народ від поневолювачів панів-ляхів. Православ'я піддавалось нарузі, духовенство бідності та рабству у ляхів. Церкви передавались в оренду жидам. Діти православних випрані без хрещення, шлюби відбувались без церковного благословення, похорони без церковної панахиди. Багато, багато пролито сліз та крові"[62] У зв'язку з цим на Поділлі особливої сили набуває з кінця 20-х років гайдамацький рух. Особливу активну роль у ньому відігравали найбільш обездолені селяни, міщани, козаки. Саме з них формуються загони гайдамаків під проводом Медведенка, Сави Чалого, Верлана. До речі, один з найближчих соратників полковника Верлана, Андрій Сулак у юнацькі роки жив у Зінькові та Охрімовцях.[63] Запалали панські маєтки у Зінькові та навколишніх селах. Запеклі сутички відбулися біля Сатанова, Городка, Солобківців, Зінькова. Події тих часів знайшли відображення в історичних піснях та думах. В одній з них згадується і Зіньків:
Виступали козаченьки з міста із Зінькова Ой летіли вражі ляхи з коней як солома А добре пани-ляхи з козаками бились Що лежить їх від Городка за півтреті милі. Ей показав Медведенко богатирську силу Що потопив панів в Городоцькім ставу Ой, як прийшли козаченьки та з під Солобковец ь Валялося вражих ляхів як біленьких овець В славнім місті Кам'янці стрільнули рушниці Не по їднім та ляшеньку плакали сестриці В славнім місті Кам 'янці вдарено з гармати Не в одного пана-ляха заплакала мати. Ой, у полі при дорозі пов'янули квіти Не по єднім ляшеньку заплакали діти Нещаслива тая битва лиха наробила В Солобківцях із ляшеньків висока могила.
