Виступали козаченьки з міста із Зінькова. Українська історична пісня
РОЗДІЛ ІІ. ДАВНЄ МІСТО НА ПОДІЛЛІ. ЗІНЬКІВ У XVI - XVIII ст. (частина 2)
В другій половині XVIII ст. Зіньків опиняється у центрі боротьби між конфедератами*
та урядовими військами Польщі. Безпосереднім приводом до збройного
виступу шляхти було прийняття польським урядом, після неодноразових
народних повстань, закону про зрівняння в правах православних з
католиками. У відповідь на це польська шляхта починає воєнні дії проти
короля. Центром конфедерації стає місто Бар. Конфедерат Славушевський
зі своїм загоном захоплює Зіньків і перетворює його в один з опорних
пунктів Барської конфедерації. В місті почалися люті розправи над
православними селянами та міщанами, які не бажали переходити в
католицизм. За наказом Славу шевського непокірним відрізали ліве
вухо.[65] *
Конфедерати рух частини панівних верств Польщі в 60-х роках XVIII ст.,
спрямованих на збереження необмежених прав і привілеїв шляхти та
католицької церкви. Організаційне оформлення відбулося в Барі на з'їзді
шляхти 29 лютого 1768 року.
Польським урядовим військам вдалося при допомозі російських військ
взяти Бар. Конфедерати, які засіли в зіньківському замку, після облоги
його коронним реґіментарем Ксаверієм Браницьким, теж змушені були
здатися.[66]
У другій половині XVIII століття Зіньків за шлюбними контрактами
переходить від одних польських магнатів до інших. Так, в 1752 році
Софія Денгоф, дочка Адама Єроніма Сенявського**
вийшла заміж вдруге за воєводу Руського Августа Чарторийського і
отримала в посаг Зіньків. З цього часу власниками міста стають польські
магнати Чарторийські.***[67] ** На його честь було названо село Адамівку, яке згодом стало окремим поселенням.
*** Чарторийські — польсько-литовський князівський рід. Мали великі
земельні володіння на Волині та Галичині. Чарторийські обіймали високі
державні посади у Литві, Польщі, а згодом у Росії. Відомі: Міхал
Фридерік Ч. (1696-1775 рр.) - великий литовський канцлер; Адам Єжи Ч.
(1770-1861 рр.) — міністр закордонних справ Росії, фаворит Олександра І У 1784 році їх дочка Марія-Іоанна Чарторийська виходить заміж за князя Людвіка Вюртембергського і в придане отримує Зіньків.[68]
В роки Української національної революції XVII ст. було повністю
зруйновано фільварково-панщинне господарство, утому числі і в Зінькові.
Але після того, як боротьба народних мас пішла на спад. Сенявські
поступово відновлюють фільварки у своїх володіннях. Правда, тривалий
час вони задовольнялися лише невеликими фільварками, які в основному
забезпечували внутрішні потреби маєтків.
У Зінькові, на думку В.Маркіної, він виникає на початку XVIII ст. Так,
в 1717 році інвентар Меджибізької волості (включає дані і про
Зіньківський ключ) не згадує про наявність тут фільварку. Але вказує,
що тяглі селяни відпрацьовували тут на тиждень по два дні круглий рік,
а піші по два дні зимові і по одному дню літом. Отже, фільварок у
Зінькові вже існував.
В подільських фільварках Чарторийських широко використовувалася
примусова праця, але з середини XVIII ст. поширюється челядництво.
Спочатку окремим селянам наказувалось замість панщини та інших
повинностей працювати "удворі" протягом року, а потім на протязі
наступних років вони за певну винагороду виконували роботу "парубків":
погоничів, пастухів, сторожів тощо. Челядництво по суті справи було
панщиною без норми. Адже селяни, працюючи челядниками круглий рік,
позбавлялися можливості вести своє власне господарство і не мали інших
джерел .тля відтворення своєї робочої сили. Звичайно, що при цьому вони
чинили опір заснуванню фільварків, несумлінно виконували обов'язки
челядників. В таких випадках землевласники змушені були шукати шлях до
того, щоб матеріально зацікавити селян ставати челядниками. В
Зіньківському ключі під час організації фільварків між управителем
подільських маєтків Чарторийських та адміністрацією цього ключа
відбувалося жваве листування про необхідність придбання для фільварків
робочих волів і челядників до них. В резолюції на запит адміністрації
Зіньківського ключа від 19 лютого 1741 р. управитель мастку вказував:
купити волів до фільварочних плугів і до них найняти 6 "парубків", яким
дати "ординарію" тобто оплату натурою, а погоничів взяти з піших селян
і працювати вони повинні за рахунок панщини. Оплата "парубків" була
настільки малою (за рік 7 корців* 27 гарців**),
що як видно з донесення адміністрації Зіньківського ключа, вже через
рік їх не задовольняла винагорода і вони відмовлятися від роботи,
скаржились, що „заробленого ними хліба було мало і то з сміттям".
Власнику Зінькова довелося збільшити оплату челядникам, але не зерном,
а шляхом виділення їм "присівку" - невеликого поля на один день оранки. * Корець дорівнює 36 гарцям або 6-ти пудам.
** Гарнець дорівнює 4 квартам. Одна кварта - 0,95-0,96 літра. Відомо,
що в подільських володіннях Чарторийськнх (Меджибізький, Зіньківський.
Миколаївський, Старосинявський, Грановський ключі та Летичівське
староство) провідними галузями було скотарство та бджільництво
У другій полонині XVIII століття від Зінькова відокремлюються в окремі
села Адамівка та Станіславівка. Даний факт відомі українські історики
О.Компан і В.Маркіна пояснюють тим. що з розвитком
фільварочно-панщинної системи феодали при можливості перейменовували
передмістя в села, з метою використати в такому випадку їх населення
повністю на панщині. Так, за їхніми даними, в Зінькові у 1759 році
числилось 505 господарств, а в 1798р. залишилось 328. Скорочення
населення у Зінькові. на їх думку, відбувалося в результаті переведення
Станіславівки та Адамівки на становище сіл і заснування там нових
фільварків.
Соціальні та національні потрясіння ХVП-ХVПІ ст. не могли не вплинути
на економічний розвиток краю, у тому числі Зінькова, проте не змогли
йото перервати. Навіть у важких умовах не припинялася праця ремісників,
хліборобів, купців Зінькова. Одним з показників рівня розвитку
господарства в середньовічному місті була кількість ремісників,
наявність тут їхніх цехів.*
Відомий краєзнавець Ю.Сіцінський вивчаючи архівні джерела, виявив
цехову організацію ремісників в таких містах Поділля: Кам'янці.
Меджибожі. Сатанові, Янові, Балті. Хмільнику. Дунаєвцях, Шаргороді.
Могилеві. Теплику, а також у Зінькові.[69] На його думку, про наявність
цехової організації у Зінькові можна судити на основі пергаментних
грамот Сенявських даних цехам Сатанова та Меджибожа. Ними, напевно,
користувалися і ремісники Зінькова. Про існування тут цеху ремісників
свідчить, знайдений Сіцінським, цеховий значок ремісників Зінькова у
вигляді мідної іконки. На ній зображено з одного боку Покрову Пресвятої
Богородиці, а з іншого Божу Матір, яка тримає на колінах бездиханне
тіло Ісуса Христа. Внизу було зроблено підпис „Сія цеха споруджена до
храму Покрови і хвороби в граді Зінькові року 1764".[70] * Цехи - замкнуті корпоративні об'єднання ремісників однієї або близьких і споріднених ремісничих професій періоду феодалізму. Цех
складався з таких категорій людей: майстрів, підмайстрів, а також
учнів, яких у Зінькові називали "челядниками". Учень, який пробув певне
число років у майстра переходив або "визволявся" у підмайстри і міг за
своїм бажанням працювати у того чи іншого майстра за плату. Через
певний час піддавався випробовуванню на звання майстра. При них
переходах, крім певної вправності в ремеслі, вимагалось внести певну
суму в загальну касу цеху і зробити частування „братії". Так, для
вступу в цех потрібно було дати 2 талери в братську скриньку, півкаменя
воску, братії 12 грошей, бочку пива і влаштувати обід, який йому скаже
братія, до цього обіду дати 12 кварт горілки і заплатити за пиво там де
братії буде вгодно.[71]"
Крім прав член цеху ремісників повинен був суворо дотримуватись чітко
визначеного регламенту. У свідоцтві ремісника виданого Зіньківською
ремісничою управою вказувалось: .1. Член цеху не повинен виступати
проти управи. 2 Роботу виконувати добре, справно і поспішно 3 На
підмайстрів та учнів. якщо вони виявляють непослух доповідати управі. 4
Підмайстрів та учнів другого майстра до себе не переманювати під
загрозою великого штрафу. 5.Майстер має право наймати підмайстрів та
учнів згідно договору та тримати вивіску про своє ремесло біля свого
будинку [72]
На думку українських істориків О.Компан та В.Маркіної у другій половині
XVIII століття Зіньків існував не тільки як місто, але й прогресував як
промислово-торговий центр. Про це переконливо свідчать наведені ними
дані про ремісниче населення Зінькова та його передмість. В 1754 році в
місті було 35 ремісників: 7 ткачів. 5 ковалів, 6 шевців та ін. В 1798
році не дивлячись на зменшення населення ремісників залишилось 36 і
серед них 22 ткачі. В той же час, на території згадуваних передмість
Зінькова. переведених на становище сіл, було 74 тосподарства
ремісників, в тому числі в Адамівні 52 гончарі та 11 ткачів. Таким
чином, роблять висновок вчені: „число ремісників тут протягом половини
століття виросло в три рази, поселення вочевидь стало центром
зосередження ткаиького і гончарного ремесел, що свідчило про дальше
поглиблення процесу суспільного поділу праці, не дивлячись на
одночасний розвиток фільварково-панщинного господарства".
З ремесел особливого розвитку набуло у Зінькові кушнірство та
гончарство. Найзначнішим центром формування кадрів кушнірів був
середньовічний Кам’янець. Під його впливом виникають цехи кушнірів у
Сатанові, Меджибожі, Зінькові. Слід відзначити, що виробничі процеси,
насамперед, способи вичинки сировини, як і сам інструментарій кушнірів
Зінькова зустрічаються і в інших регіонах Поділля, проте відзначаються
певними локальними особливостями. У Зінькові помічено досить значну
варіантність складників, потрібних для виквашування овечих та телячих
шкур. Від добору й сорту борошна чи висівок, кількісного співвідношення
з іншими складниками залежала якість готових шкір та їх відтінків.
Традиції у вичинюванні шкір, пошитті кожухів свідчать про глибокі
історичні корені цього ремесла у Зінькові.
Розквіт гончарства у Зінькові був пов'язаний з видобутком тут
високоякісної глини, яка після випалювання набувала красивого рожевого
кольору. Завдяки цим обставинам, зіньківський посуд відзначався
особливою тендітністю та витонченістю форм. Відомий-український
мистецтвознавець та етнограф А.Зарембськнй пояснював високу художню
якість зіньківських гончарів впливом античної кераміки яка якимось
чином потрапила у місто і слугувала зразком для тодішніх майстрів.[73]
У XVIII столітті у зв'язку з виникненням і відокремленням від Зінькова
Адамівки. гончарний промисел набуває поширення саме на території цього
села. Після падіння цехової організації цим видом ремесла стали
займатися кустарі-одинаки.
Крім різного роду ремесел у Зінькові у другій половині XVIII - на
початку XIX століття функціонували різноманітні промисли та
виробництва. Одним з найбільших був завод по виготовленню мідних чанів
для винокурних заводів. Мідь, яку отримували з Галичини та Росії,
розкачували молотом, шо приводився в дію за допомогою води. Крім котлів
тут виготовляли різноманітний кухонний мідний посуд: чайники, кастрюлі,
миски тощо. Загальне керівництво здійснював майстер-німець, який
отримував від власника міста щотижня 14 злотих і користувався будинком
й наділом землі, виділених у його розпорядження.*[74] *
Опис мідного заводу у Зінькові віднайшов професор П В.Клименко:
«Будинок заводу дерев'яний, розміром 24х4 сажнів. Обладнання заводу
таке: одна піч. форм для виливаний великих та малих чанів - 4. горно
одне, водяних піддувал - 2, один вододійний молот. Орендує завод
летичевськнй єврей Мошкович. На заводі працює 16 робітників, з них один
чужоземець, решта селяни князя Чарторийського. У 1805 р. на заводі
виготовлено 41 великих винних казанів (вагою 9 пуд 30 фунтів кожен),
середніх (до З пудів). а також 173 штук кастрюль. чайників, мисок. Всі
вироби продано на місці приїзжим з сусідніх міст покупцям» Крім
того, у Зінькові діяв пивоварний завод, який також належав власнику
міста. Завод за описом того часу був „кам'яний та досить просторий. При
ньому існувала солодовня. На заводі варилося досить смачне пиво,
мідного кольору. Завод піврічно виробляв 2800 бочок пива. Пивоваром тут
був майстер з німців, який отримував від власника міста щорічно 200
злотих і зверх того необхідні життєві припаси".[75]
У Зінькові також працювала ткацька майстерня, у якій були зайняті
майстри з Австрії, Прусії. Ними виготовлялись „великої та малої руки
салфети до панського двору та на замовлення".[76]
До того ж у Зінькові було розвинуло винокурне виробництво. Власнику
Зінькова належало 5 винокурних заводів, на яких було встановлено 19
мідних котлів, які щорічно виробляли 203600 відер спирту на рік. На
винокурнях, які належали Чарторийським, всі роботи повністю
викопувались та рахунок примусового найму. Працівників брали з числа
найбіднішої частини кріпаків, у більшості випадків з селян, які сиділи
па піших наділах. Так. в 1763/64 господарському році в Зіньківській
"гожельні" (винокурні) в першому кварталі працювало 116, в другому 33,
в четвертому - 29, а також постійно мельник та бондар, тобто всього 209
чоловік, по 3 місяці з оплатою в натурі та грішми. В 1765/66
господарському році цю "гожельню" обслуговували в першому кварталі 22
'"паробка", у другому та третьому 32, в четвертому - 33, а протягом
всього року один мельник та бондар.
У Зінькові діяло 10 малих винокурень, які належали євреям і на яких
було встановлено 12 мідних котлів. Вода для винокурних заводів
збиралася з усіх джерел і подавалася до місць призначення дерев'яними
жолобами.[77]
На річці Ушиці, у Зінькові та його околицях діяло 7 водяних млинів, на
20 поставів. Найбільш поширеними були постави на один-два жорни. Млини
були, як правило, верхньобійні (наливні), але й існували і
середньобійні і навіть один млин був нижньобійним. На колеса першого
типу вода подавалася зверху, другого - збоку, третього знизу.
Коефіцієнт корисної дії був вище у верхньобійних коліс, незначний у
нижньобійних. Для обслуговування одного поставу використовувалось 2-3
працівника. Отже, у борошномельному промислі Зінькова було задіяно
50-60 працівників. Для енергії води споруджувались греблі. Ширина
споруди була різною і залежала від того призначення, яке вона
викопувала. Наприклад, якщо вона служила проїжджою дорогою, то
споруджувалася з таким розрахунком, щоб по її гребеню можна було їздити
і ходити.
Млин з верхньобійним колесом на одне жорно виробляв щодоби до 70 пудів
борошна, за рік більше 12420. При оцінці одержаної продукції треба мати
на увазі, що заклад працював не круглий рік. а від „скресу річки до її
замерзання". Із замерзанням річки, водяні млини не діяли. Весною,
влітку і восени робота млинів тривала цілодобово.
Водяні млини у Зінькові видавали 2 види борошна: дрібнопросіяне та просте, а також крупи і „посереднє крупчасте борошно "[78]
Крім водяних млинів, на річці Ушиці була споруджена пилорама, яка за
допомогою енергії води розпилювала деревину для власних господарських
потреб.[79] Різного роду промисли, які розвивалися на терені Зінькова
втягували феодальні господарства в ринкові зв'язки, сприяли розвиткові
товарно-грошових відносин, становленню капіталістичного укладу.
Центрами громадського та духовного життя того періоду були культові
споруди: церкви, костьол, синагога. У XVIII столітті мешканці в
Зінькові збудували три церкви: у 1730 році з'явилась
Свято-Воскресенська церква на Соколові, у 1769 році'— Святомихайлівська
церква на Кривулі, а в 1773 році - Свято-Покровська церква на
Калинівці.[80] Провідну роль серед них продовжувала відігравати і
стародавня Свято-Троїцька церква. Уявлення про храми дають тогочасні церковні візити.* Перша
з них 1746 року коротка: дається стислий опис церковних речей та одягу
священика. Звертає, на себе той факт, що церкви були надзвичайно
бідними. Навіть у Свято-Троїцькій церкві не було виявлено золотих або
срібних речей. Підсвічники були тут дерев'яними. Відсутніми виявилися
церковні книги. Візитатор зобов'язує прихожан Свято-Троїцької церкви
відремонтувати церковну огорожу, а також дах, який протікав, вставити
чисте скло, бо у вівтарі нічого не видно, придбати мідні або цинкові
підсвічники. Ця убогість церквів пояснюється загальним занепадом
Зінькова у XVIII столітті. Гоніння на православ'я спричинили до того,
що мало хто із зіньківчан сповідував віру своїх предків. Так,
Свято-Троїцька церква на момент візитації мала всього 100 прихожан, а
Вознесенська —30.[81] *
Церковна візита — огляд церквів єпархії епіскопом чи його
представником. Церковні джерела підкреслюють, що візита була
"пастирським відвідуванням вівчарні" довіреної єпіскопу і мала
"батьківський характер", Під час візитації підписувався великий
документ - - акт візитації, — який складався в ревізованій церковній
установі заздалегідь перед оглядом.
Наступна генеральна візита 1762 року описує Свято-Троїцьку церкву, як
кам'яну, з трьома куполами, стелею з дерев'яних колод. Убранство церкви
більш багате, порівняно з описом 1746 року. Так, тут споруджувався
новий іконостас, з'явилися срібні речі: церковна чаша, звездиця,
дискос, лжиця. Став розкішнішим одяг священика.
Нарешті візита 1787 року говорить про Свято-Троїцьку церкву як таку, що
немає документів про закладення та освячення по причині древності.
Церква кам'яна, зі зводом над вівтарем та бабинцем, з восьмигранним
куполом в середній частині, дах вкритий гонтою, стіни з тріщинами,
підперті контрфорсами. До срібних речей додалася дароносиця та
дарохранительниця, Прихожанами церкви числилося 82 двори і на момент
візитації тут висповідалось 468 душ, у тому числі 129 неповнолітніх.[82]
Візитатор 1787року Тимофій Боровицький вказав прихожанам на те, що
церква із-за своєї давності дала тріщину в стіні і хоча зміцнена
контрфорсами, але може впасти і тому необхідно знести її зводи, а „для
цього порадитися з людиною, яка розуміється в будівництві і це зробити
невідкладно". Принагідно, слід зауважити, що всі церкви Зінькова у
XVIII ст. були уніатськими.
З візитацій дізнаємось і про священиків Свято-Троїцької церкви. Серед
них Михайло Добриловський. Його ім'я згадується і в судовому акті 1743
року. В 1745 році він відмовився від приходу на користь Іоанна
Добриловського. який був рукоположений до Свято-Троїцької церкви
уніатським єпископом Афанасієм Шептицьким.*
Візитатор хвалить його за доброчесність, ретельне виконання своїх
обов'язків „зразкове життя пароха". Наступним був Микола Добриловський,
який першим серед священиків Зінькова заявив про перехід від унії до
православ'я. В 1776 році був вибраний головою Зіньківського духовного
правління. Доклав багато зусиль щодо повернення греко-католицьких
приходів в лоно православної церкви.[83] * Афанасій Шептицький - прадід відомого діяча греко-католицької церкви галицького митрополита Андрея Шептицького.
Найвеличнішою культовою спорудою у Зінькові був костьол Святої Трійці.
Він сильно постраждав під час потрясінь XVII століття і в 1708р. був
старанно відреставрований. Посвячений у 1758 році. При вході на
костельний погост була влаштована відкрита дзвіниця і тут висіли три
дзвони. Найбільший в діаметрі мав 73 сантиметри з написом зверху "Року
Божого 1799"і з барельєфом Святої Трійці з одного боку і Богородиці з
іншого. Другий дзвін діаметром 59 сантиметрів мав напис "Року Божого
1758", а під фризом напис латиною. Третій дзвін 40 сантиметрів в
діаметрі мав вверху напис "Р. Б. 1714". Під фризом з одного боку була
якась фігура, по бокам якої буквин "A", "S", напевно означали Адам
Сенявський, а з іншого - Христос розіп'ятий на хресті.[84] Дах костьолу
з "сингатуркою" був вкритий оцинкованою бляхою. Вівтарів було п'ять.
Внутрішнє оздоблення було надзвичайно пишне та багате. Костьол у
Зінькові, по праву, вважався одним з найбільш красивих костьолів Поділля.** **
Принагідно зауважимо, що у XVIII ст Зіньків залишився найпотужнішим
форпостом католицизму на Правобережній Україні За даними історика
Перковського А.Л. з 304 населених пунктів Правобережжя, у яких
функціонували костьоли, зіньківский костьол у 1796-1799 рр. посідав
трете місце за кількістю прихожан (5307), поступаючись лише Бару (6144)
і Шаргороду (5569).
В 1793 році, після другого поділу Речі Посполитої, Поділля відходить до
складу Російської імперії. На Подільських землях запроваджується новий
адміністративно-територіальний поділ. У квітні 1793 року створюється
Ізяславська, Брацлавська та Кам'янецька область. Весною 1795 року
запроваджується новий поділ: виникають Брацлавське, Волинське,
Подільське намісництва. В складі останнього утворюється Зіньківський
повіт. Зіньків знову стає повітовим містом, [85] а в 1796 році
затверджується герб Зінькова, але з статусом містечка.*
В його описі говорилося: „У верхній частині щита герб Подільський. В
нижній — на голубому полі, покладені пірамідальні плити, срібні, в
ознаку того, що в тамтешніх місцях добувається каміння для фундаменту
потрібного та вапна у великій кількості". *Містечком
на Україні звалося торгово-ремісниче поселення, або місце торгів,
базарів, ярмарків. Як правило, містечко було центром волості. Містечко
як цілісний функціонально-побутовий і містобудівний організм занепало у
XX ст., у зв'язку зі зміною тих соціальних, політичних, економічних
умов, які його породили.
Що собою являв Зіньків кінця XVIII початку XIX століть? Відповідь ,на
це шпигання можемо знайти з камерального та геодезичного опису містечка
початку XIX ст. [86] В-ньому про Зіньків говориться таке: „Містечко
оточене височинами, в деяких місцях вкритих густими лісами. З цієї
причини в'їзд до Зінькова дуже незручний та утруднений. З наявних у
Зінькові будівель найбільш примітний кам'яний замок. В ньому для
безпеки проживання знаходиться власник Зінькова з слугами. Тут
знаходяться парадні покої та інші господарські будівлі. Замок оточений
кріпосною стіною з трьома високими баштами і являє собою фігуру
трикутника. Неподалік нього знаходиться невеликий, але досить значних
розмірів панський дім.
В Зінькові знаходиться католицький костьол. При ньому для проживання
пробоща та 2-х служителів є невеликі дерев'яні будинки на зразок
пруської кам'яної забудови. При костьолі навчається невелика кількість
хлопчиків польській та латинській мовам, математиці, малюванню, закону
божому. Грекоросійських з унії повернутих 4 церкви. З них 2 кам'яних та
дві дерев'яні. Кам'яні —- Свято-Троїцька та Покровська, дерев'яні
Вознесенська на Соколові, Михайлівська на Кривулі. При кожному приході
є священик, який живе у власному будинку, побудованому на церковній
землі. Для церков виділено 12 десятин* орної та 12 десятин сінокосу. *
Десятина — міра земельної площі. Спочатку являла собою квадрат із
стороною 50 сажнів, тобто 0,1 версти (звідси назва). З 1753 року в
Росії розмір десятини встановлено в 2400 кв. сажнів (1,0925 га).
У Зінькові є єврейська дерев'яна школа з невеликою кам'яною прибудовою.
У місті також знаходиться 2 кам'яних постоялих двори, а також 3
дерев'яні корчми. Доброго торгового ряду із-за незначної торгівлі тут
немає, а тільки 15 невеликих крамниць, у яких тутешні євреї тримають
дрібні та дешеві товари і то в невеликій кількості: сіль, яку отримують
з Криму, дьоготь з Волині, конопляне масло з Києва. Євреї в більшості
промишляють винокурінням та шинкуванням вина, меду, пива. Проте серед
них є майстрові люди: кравців —10, шевців - 2. кушнірів — 1, склярів -—
1, позументщик - 1, палітурник — 1, а решта перекупщики на ярмарках,
які тут бувають один раз в два тижні і торги щоп’ятниці"* *
У XVIII столітті значно зростає єврейське населення у Зінькові. Згідно
перепису І765 року у Зінькові існувала єврейська громада (кагал). Тут
нараховувалось 522 чоловіки. За переписом 1784 року у Зінькові
проживало 49 єврейських родин. Крім того, в передмістях Зінькова, серед
яких значаться такі як Станіславівна проживало 11 родин євреїв, Царина
— 2, Кривуля — 8, Калинівка — 4, Адамівка --- 5. В 1787 році у Зінькові
нараховувалось 28 єврейських будинків і у місті проживало 129 чоловік.
Отже, у розглядуваний період Зіньків пережив і час свого розквіту, як
одне з найбільших міст Поділля, і занепаду, коли він перетворюється у
заштатне містечко. Протягом цього часу його мешканці вписали немало
славних сторінок у непросту історію свого краю.
Примітки.
1.
Прусевич А. Историко-археологические и этнографические заметки о м
Зинькове Летичеєского уезда //Подольские епархиальные ведомости, 1905.
№23. с. 327.
2. АЮЗР. ч. VIII. т 1. с. 253.
3. Труди Подольского епархиального историко-статистического комитета. Вып. IX. Каменец-Подольский. 1901; с.319.
4. Там же, с.320.
5. Сіцінський С. Оборонні замки Західного Поділля., с 54.
6. Там же, с.55.
7. Петров М.Б. Городок: сторінки історії кінця ХV-ХVII ст.
//Городоччина: минуле і сучасність у контексті історії Поділля.
Науковий збірник. Городок, 1994. — с.57.
8. Там же.
9. Крикун М.Г. Населення Подільського воєводства в першій половині XVII
ст.//Український історико-географічний збірник. — К.1971. — Вип. 1. —
с119.
10. Петров М.Б. Вказ. праця, с.58.
11. Центральний державний історичний архів (далі ЦДІА) Київ. -- Ф. 36, оп. 1, спр. 2, арк. 736.
12. Прусевич А. Вказ. праця, с 322.
13. Сіцінський С. Оборонні замки Західного Поділля, с.54.
14. Хмельницький облдержархів (далі ХОДА ), Ф. 228. оп. 1. спр. 663, арк. 2.
15. Степанков В.С. Українська держава у середині XVII століття:
проблеми становлення й боротьби за незалежність (1648-1657рр.): Дисерт.
на здобуття наук. ступ. док. істор. наук у формі наукової доповіді. К.,
1993. —с. 23, 29-30.
16. Мицик. Ю.А. Нові дані про події Визвольної війни українського
народу {1648-1654рр.) у Вінниці /За матеріалами архівів ПНР //Тези
доповіді IV Вінницької історико-краєзнавчої конференції, Вінниця, 1986.
— с.60.
17. Бібліотека Чарторийськнх (далі — БЧ) (Краків). Відділ Рукописів
(далі ВР). -№142. Арк. 623: Бібліотека Народова (далі — БН)
(Варшава). -- МФ№ 6713.
18. БЧ. ВР. — №142.-- Арк. 624: ЦДІА. Ф 1230. оп. 1. спр. 7. арк. 3;
Документи об Освободительной войне украинского народа 1648-1654.гг.
(далі ДОВ). - К. 1965. - С.101
19. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника (далі ЛНБ). ВР. -
Ф.5.спр. Осолінських №5768/I. - Е 1. Арк. 275; Ф МФ. — №55. - Арк.
58-59.
20. ЛНБ. ВР. --Ф. 10 Спр. Сапегів X. - "№137. ЦД1А. Ф. 1230, оп. І, пір. 7. арк 1-3.
21. ЛНБ. ВР. ~-ф. 5— Спр. Осолінських №225/ІІ - Арк. 129-130.
22. Оглоблин О. Проблема предків Миколи Гоголя //Український історик. - 1967. №3-4. — с. 80-87.
23. ЛНБ. ВР, — Ф. 5. — Спр. Осолінських.№2.25/11. Арк 124. 130.
24. ЦДІА. Ф. 1230. оп. 1. спр.7. арк. 3.
25. БЧ. ВР. №143. - Арк. 140: Б.Н. - МФ. А* 66917.
26. Там же. №142- Арк 729: Бібліотека Польської Академії Наук (Краків), (далі ПАН) ВР .№1275. - Арк, 136: БН. МФ. №22883
27. Степапков В.С. Розвиток подій національно-визвольної війни на
території Поділля влітку 1648 року //Подільська старовина. Науковий
збірник. — Вінниця. 1993. с.159.
28. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. - - Спр. Осолінських №189/ІІ - Арк. 182-183: №2286/ІІ - Арк 9.
29. Бібліотека ПАН (Краків;. ВР. — №1275. Арк. 10 (зв)
30. Степапков В.С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її
вплив па формування Української держави (1648-1654). Львів. 1991. с.
60.
31. Мицык Ю. А. Анализ архвных источников по истории Освободительной
войны украинского народа 1648-1654гг. Днепропетровск. 1988 .- с.41.
32 Хмельницкая летопись : (1636-1650 гг.). .//Летопись Самовидца. К.. 1878. -~с.110
33. Бібліотека ПАН .(Краків),. ВР. —№1275. Арк. 18.
34. Мисик Ю.А . Степапков В.С. Стороженко І.С. Сполохи козацької звитяги. Дніпропетровськ. 1991. —с.41.
35. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. -- спр. Осолінських № 2286/ІІ. Арк.91
36. БЧ. ВР. — №1657. - Арк 383-384: БН МФ №9163
37. Бібліотека ПАН (Краків). ВР. —№1275. Арк. 19
38. БЧ. ВР. —№1657. Арк. 383-384. БН МФ №9163
39. Смолій В.А.. Степапков В С. Богдан Хмельницький, К. 1993. с.244
40. ЛНБ. В. —Ф. 103. — спр Сапегів XI. №96: Центральна наукова
бібліотека ім. В Вернадського (далі ЦНБ) ВР. — Ф11. 13699. -- Арк 20.
41. Бібліотека ПАН (Краків) ВР. — №12 75 Арк. 39: БЧ. ВР. - №145 Арк.346. Б.Н. М.Ф .№6698.
42. Там же.
43. Бібліотека ПАН (Краків). ВР. —№1275. Арк.43-45
44. Смолій В.А.. Степапков В С. Богдан Хмельницький. с.329-330
45. Там же.
46. Степапков В.С. Віньковеччина у роки першого періоду Української
національної революції (1648-16571 //Тези науково-практичної
конференції „Віньковеччина: історія та сучасність "., с.30.
47. ЦНБ. ВР. — Ф. 11 15558. Арк. 121: Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. —с. 419-420.
48. Челебі Е. Книга путешествий. Т1. М1961, - с.53-54
49. АЮЗР. — Ч. 7. - Т 2. с.501
50. Там же, с. 52 7.
51. Нариси історії Поділля... с. 92.
52. ЛНБ ВР. —Ф. 5. — Спр. Осолінських № 189/11 - Арк..1568
53. Вердум Ульріх. Щоденник/Жовтень. -1983. — №10 -21
54. Нариси історії Поділля .. с.96
55. Там же, с. 97.
56. Wolinski J/ Materialy do dziejow wojny polsko-tureckiej 1672-1676//
Studia materiaty do historyi Wojskowosci— Wаг., 1970. — t.16. — сz.1 —
s.288.
57. Perdenia J Stanowisko Rzeczypospolitey szlacheckiey wobec sprawy
Ukrainy na przelomie ХVII-ХVIII Wr., War., Kr., 1963. - 1963.—s.50.
58. АЮЗР, -- Ч. 3. - Т. 2. — с. 453.
59. Нариси Поділля... с. 101.
60. Симашкевич М. Вказ. праця. —с. 501.
61. АЮЗР. -Ч 1.'— Т. 4. — с. 568-569.
62. Фонди Кам'янець-Подільського історико-краєзнавчого музею, №1234.
63. АЮЗР. - Ч. 3. — Т. 3. — с. 68.
64. Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я Главацким. — Т. І. — М., 1878.—с.14.
65. Прусевич А. Вказ. праця, с. 323.
66. Там же, с. 324.
67. Там же, с. 325.
68. Там же, с. 326.
69. Cецинський Е. Материалы для истории цехов в Подолии. Каменец-Подольский, 1904. —с. 34.
70. Там же, с. 35.
71. Там же, с. 36.
72. ХОДА. ф. 69. оп. 1, спр. 123, арк. 45.
73. Зарембський А. Народное искусство подольских украинцев. Л., 1938. — с. 14.
74. ХОДА, ф. 115, оп. 1, спр. 2, арк. 123-127.
75. Там же, арк. 128.
76. Там же.
77. Там же, арк. 129. .
78. Там же, арк 127.
79. Там же, арк. 134.
80. Сецинский Е. Свято-Троицкая церковь в м.Зинькове Летичевского
уезда. //Подольские епархиальные ведомости. — 1890. — №17. —с. 289.
81. Там же — с. 290.
82. Там же, с. 291
83. Там же. с. 293.
84. Прусевич А. Вказ. праця, с. 327.
85. Нариси історії Поділля... с. 94.
86. ХОДА, ф. 115, оп. 1, спр. 2, арк. 123-127.
