Після входження Правобережної України в 1793 році до складу Російської імперії, наріжним фактором розвитку Поділля протягом XIX ст. стало його включення в орбіту загальноросійського економічного ринку і суспільно-політичного життя. Саме в цей час відбуваються суттєві зміни в статусі Зінькова. В 1803 році завершується укрупнення повітів Подільської губернії.* Після ліквідації Зіньківського повіту, Зіньків переходить у розряд містечок Летичівського повіту** і стає центром однойменної волості.***[1]

З перенесенням державного кордону Російської імперії далеко на південь, у зв'язку з приєднанням до Росії Криму, Зіньків втратив своє стратегічне значення, як місто-фортеця. Отже, на початку XIX століття він позбувся статусу міста. Правда, його власники Вюртемберзькі докладали чимало зусиль для того щоб підтримати, а то й поліпшити стан Зінькова. При їх сприянні у містечку було відкрито джерела з цілющою водою. Тут було організовано купелі дія лікування різних хвороб і призначено лікаря-німця для простеження за впливом цих мінеральних вод на організм хворих[2]. Польський історик-краєзнавець Марчинський зазначав у своїй Статистиці, що у 1820 році у Зінькові було проведено водогін, який доставляв добру воду аж з Грим'ячки і на ринку було влаштовано фонтан. Це дозволяло розпочати забудову верхньої частини містечка. Князі Вюртембергські збудували тут нову резиденцію, цим самим і визначили майбутній новий адміністративний, торговий, діловий центр містечка. Неподалік палацу було збудовано міську ратушу, закладено парк. Саме з цього часу розпочинається активна забудова верхньої частини Зінькова, яка і до сьогодні мешканцями іменується "місто".
Після придушення польського повстання 1830-31 рр. царський уряд  став всіляко обмежу вати землеволодіння тих польських поміщиків на Поділлі, які брали участь у повстанні або запідозрених у симпатіях до польського національно-визвольного руху. Відомо, що активними діячами повстання були Чарторийські, земельні володіння яких царським урядом секвестровані. Цим самим були підірвані позиції їх найближчих родичів, князів Вюртембергських. Саме тому Людвік Вюртемберґський змушений був продати Зіньків з навколишніми селами Російській державі. У 1843 році його було продано казні за величезну за тих часів суму 6,8 млн. рублів золотом.[4] З цього часу він став відноситись до поселень, які належали казні і на нього було поширено волосне управління.*

Для управління державними поселеннями в Подільській губернії було утворено особливу палату державного майна. За допомогою цих органів підтримувався зовнішній порядок в казенних поселеннях, виховувались вірнопіддані почуття у його жителів, споруджувались запасні хлібні магазини на випадок недороду, переселялись малоземельні державні селяни на вільні землі тощо. У державних поселеннях було обмежено владу поміщиків над селянами. Зокрема, вони позбавлялись прав піддавати державних селян тілесним покаранням, котрі, до речі, в порівнянні з поміщицькими, отримали значно більше прав в розпорядженні своєю власністю, в укладенні шлюбів. Казенні селяни замість панщини сплачували державі грошовий оброк.
Принагідно зауважимо, що на Правобережній Україні викуплені у польських поміщиків маєтки, царський уряд намагався здавати в оренду, з метою якнайшвидшого компенсування витрачених на їх купівлю коштів. Орендатори в свою чергу нещадно експлуатували державних селян. Зіньків не був у цьому випадку винятком. В 1844 році містечко було передане в орендне володіння на 8 років полковнику барону Бюлову, який став всіляко притісняти його жителів. Все це змусило їх написати скаргу на ім'я губернатора. Зокрема, у ній говорилося: „Поступивши с орендне володіння полковника Бюлова, терпимо велику скруту на причині крайнього розорення та спустошення від керуючого маєтком Г.Монастирського та зіньківського єврея Лейбика Кібрика Воші примушують відпрацьовувати панщинні відробітки всією сім'єю. Крім того, погрожують пустити нас по світу. Багато хат повністю розорено. Тих, хто не виконав панщину, виганяють з хат, а будівлі продають в рахунок виконання панщини. Економи не дивляться на те, що ми казенні селяни і знаходимось під сільським керівництвом і карають, як їм заманеться, і так сильно, що постраждалим потрібна медична допомога. Селян за найменшу провину, без розбору, сильно карають і дають деколи до 60 різок. Часто покарання здійснюється волосними старшинами та сільськими старостами на вимогу економів. В Зіньківському маєтку багато гончарів, які акциз платять від горну 30-20-15 коп сріблом. Раніше гончар за це мав право брати дрова з лісів навколо Зінькова, а сьогодні їм це заборонено і вони купують дрова для опалення та інших господарських потреб у чужих лісах.
Селянам землі дають найгірші, зовсім неврожайні, а у кого є клапоть доброї землі, Монастирський відбирає її і передає орендаторам. Випасів для худоби зовсім немає, а які були, відібрані, на користь власників-орендаторів. Посесори, крім своїх ланів, і наші забирають для випасу своїх овець, а у тих, хто насмілиться пасти на власному полі, займають худобу і примушують за це відробляти панщину".[5]
Для розгляду скарги у Зіньків був направлений чиновник Подільської казенної палати Кузьменко, За його розпорядженням, були викликані у волосну розправу селяни, які підписали скаргу. Їх було попереджено, що якщо вони ще раз насміляться поскаржитися, то будуть покарані різками. У своєму рапорті на ім'я губернатора Кузьменко не підтвердив порушень з боку орендатора барона Бюлова.[6] Тоді селяни Зінькова подали скаргу вдруге, яку підписали 136 чоловік. Для її перевірки знову був направлений чиновник, який став вимагати, щоб селяни у його присутності підтвердили причетність до написання скарги. Переважна більшість опитаних, злякавшись покарання за подання скарги, заявили, що вони нічого про неї не знають. Лише четверо з тих, хто підписував скаргу, взяли всю відповід¬льність на себе. За це вони були покарані різками."
Доведені до відчаю селяни змушені були втрете подати скаргу на ім'я губернатора. Організатором цієї акції протесту став бувший дворецький князя Вюртембергського Михайло Білик. Коли він і двоє його спільників прибули у Кам'янець, то потрапити на прийом до губернатора виявилось неможливо. Білику вдалося дізнатись де проживає губернатор. Рано-вранці, ставши на коліна біля губернаторського будинку, Білик поклав скаргу селян на непокриту голову, цим самим привернувши увагу чиновника дія особливих доручень при губернаторі.
Про скаргу селян Зінькова дізнався київський, волинський і подільський генерал-губернатор, який у таємному листі до подільського губернатора наказав „повідомити, яким буде розпорядження на прохання, подане селянами Зіньківського мастку в 1844 році про утиски орендного власника барона Бюлова, хто писав скаргу, що виявилось по її перевірці"[8] Для перевірки скарги у Зіньків був направлений чиновник для особливих доручень при подільському губернаторі. У своєму рапорті він писав: „За моїм розслідуванням жителі казенного Зіньківського маєтку, який складається із сіл Станіславівки, Адамівки, ІІирогівки, Петрашівки, Слобідки Охрімовецької не зазнають ніяких утисків від орендного власника полковника Бюлова, який не вимагає від них нічого більшого понад інвентарних правил. За згонні дні, під час збирання врожаю, платить кожному по 10-15 коп. сріблом за день. Але селяни зазнають утисків від перевезення дров на винокурні заводи з лісів, які знаходяться у 10 верстах від села. Бюлов вимагає за один день панщини двох фір дров. За інвентарними правилами, перевезення на відстань 25 верст вважається одним днем панщини. Я знаходжу, що такі перевезення с дещо важкими для селян. Якщо прийняти до уваги, що селянин їде у ліс по дрова з села, яке знаходиться від місця вивезення лісу в 10 і більше верст і вертається з ними з лісу, то в 2 оберти робить не 25 верст, а цілих 40, які вважаються Бюловим одним днем панщини. Крім того, полковник Бюлов не дає селянам дров на опалення і деревини на господарські потреби, але навіть хворосту і сушняку. Скаргу селянам писав бувший становий пристав Колянковський, а другу невідомий бродячий солдат [9].
Таким чином, селяни Зіньківського маєтку так і не змогли добитися справедливості і покращити свого становище. Лише у 1852 році, , коли закінчився термін оренди бароном Бюловим мастку, на Зіньків було поширено положення про управління державними селянами.
У 80-х роках XIX століття було знищено замок у Зінькові. А було це так. В 1872 році Люстраційна комісія передала замок сільському товариству і він деякий час стояв непорушним. У 80-х роках в замковому будинку містилася станова квартира. Тут знаходилася і канцелярія станового пристава. Потім хтось вигадав, що замкові вежі і будинок загрожують костьолові та іншим будинкам, які стоять під горою. Волосна управа вирішила розпродати дерево і каміння, як будівельний матеріал. Потім рештки замку були продані селянам за 200 рублів, з правом забрати із замку все що знадобиться.[10]
В результаті наземні споруди замку було по варварському знищено і Зіньків втратив унікальну історичну  пам'ятку фортифікаційного мистецтва XV століття.
З опису населених пунктів Подільської губернії у 1893 році В.К.Гульдмана дізнаємось, що на цей час. у Зінькові було 4 православні церкви, 1 римо-католицький костьол, 7 єврейських синагог, 3 церковно-приходські школи, міністерське двокласне сільське училище, поштово-телеграфне відділення, камера мирового судді, волосне правління, міщанське правління, станова квартира, урядницький пункт, сільська лікарня, пожежна дружина, 2 шкіряних заводи, пивоварний завод, 3 млини, аптека, 8 постоялих дворів.[11]
В 1901 році в Зінькові нараховувалось 7015 жителів і за чисельністю мешканців серед містечок Летичівського повіту він поступався лише Меджибіжу.[12]
До кінця розглядуваного періоду Зіньків продовжував бути центром однойменної волості, до складу якої входило 12 сіл.
З опису поселень Подільської губернії у 1905 році, зроблених А.Криловим, можна  почерпнути деякі статистичні відомості про села Зіньківської волості.*

Якщо селяни Зінькова були під юрисдикцією селянської адміністрації, то міщани, до складу яких входили ремісники, торговці, дрібні домовласники та інші категорії міського населення, становили міщанське товариство. Керівництво ним здійснювало міщанське управління на чолі якого стояв староста та його помічники.[14]
Громадське життя містечка у XIX столітті не відзначалось якимись бурхливими подіями. На відміну вії ХV-ХVІІ століть воно, як типове подільське провінційне містечко, характеризувався неквапним, спокійним укладом життя, з його щоденними буденними клопотами. Навіть відомий селянсько-міщанський рух під проводом Устима Кармелюка особливо не захопив його мешканців. Не виявили зіньківчани особливої активності під час польських повстань на Поділлі, селянських заворушень в період скасування кріпосного права. Уклад життя тогочасного Зінькова відзначався патріархальністю та консерватизмом. „Селянське середовище, — відзначав подільський губернатор, — патріархальне і світогляд його обмежений. Всі інтереси селянина зосереджуються на землі, яка їх годує. Селянин Подільської губернії відзначається м'яким характером, дуже цінує уважне відношення до себе з боку влади і всі непорозуміння, які виникають в його середовищі, легко усунути при вмілому і доброзичливому відношенні".15 Такі ж риси тогочасних жителів Зінькова відзначаються у церковному літописі Покровської церкви на Калинівці кінця XIX ст. „Як справжні сини церкви православної вони (прихожани — І. Р.) в той же час є справжніми синами своєї Вітчизни. Не було ніколи серед них бунтівників, невдоволених владою. Пороків як: крадіжки, конокрадство, вбивства не було між прихожанами".[16]
Все ж, думається, мешканці Зінькова не могли жити осторонь тих суспільних проблем, які хвилювали тогочасну громадськість. Свідченням цього є діяльність Михайла Казиміровича Гладиша, який жив і довгий час працював лікарем у Зінькові. Польський шляхтич за походженням, він переймається глибокого любов’ю і повагою до геніального українського поета Тараса Шевченка. 10 липня 1860 року лікар, у листі до поета, висловив своє захоплення "Кобзарем" і надіслав два власні вірші, просив їх оцінити. „Якщо буде нагода бути на Поділлі, не відмовте ступити в хатину Михайла Гладиша, котрий вас любить і почитає", — так завершив свого листа до Т.Шевченка наш земляк. Невідомо, чи відповів йому поет, який у цей час був вже важко хворий. Поки що не виявлено жодного надрукованого вірша Михайла Гладиша, невідома його рукописна спадщина, окрім двох віршів, які збереглися»серед паперів Т.Шевченка.[17]
Вільнодумство М.Гладиша не могло бути непоміченим для тогочасної влади. До того ж, після придушення польського повстання (863-1864 рр. було посилено нагляд за особами польської національності. 1 червня 1865 року було заведено, за доносом жителя Зінькова Сергієва, справу на лікаря М.Гладиша. Він обвинувачувався у збиранні коштів серед прихожан римо-католицького костьолу "без дозволу влади". Дії лікаря кваліфікувались жандармським управлінням, як збір коштів у фонд "залізного капіталу для краю" для підтримки польського національно-визвольного руху. На квартирі М.Гладиша жандармами було проведено обшук і виявлено 43 рублі сріблом. За діяльністю лікаря було встановлено негласний нагляд. Рятуючись від переслідувань влади, його син Наполеон, студент Київського університету, змушений був емігрувати за кордон.*[18]

Безумовно, що центром громадського життя тогочасного Зінькова була церква. Адже саме вона, від народження людини до її смерті регламентувала її поведінку, спосіб життя. Тому від діяльності приходського священика залежав рівень освіченості, морального стану сільських громад. На жаль, тогочасне православне духовенство не відзначалось особливим сподвижництвом. „Переважна більшість священиків далеко не відповідають своєму високому призначенню, як у відношенні розумового, так і морального розвитку, - зізнавався у своєму рапорті подільський губернатор, -  Головним пороком є "любостяжання". Ці загальні для всього російського духовенства недоліки з особливою рельєфністю помітні в Подільській губернії, у порівнянні з ксьондзами, загальний рівень яких потрібно визнати значно вищим ".[19]
В 1886 році в Зінькові нараховувалось 1345 жителів православного віросповідання. Для них було відкрито 3 православні приходи з 4 церквами. Серед них Свято-Михайлівська церква на Калинівці. Її прихожанами були 599 чоловік та 663 жінки. В 1878 році на їх кошти було побудовано будинок для священика.[20] Біля церкви була збудована дзвіниця з двома старими дзвонами. При огляді Михайлівської церкви в 1904 році тут було виявлено старовинну алегоричну ікону, яка зображала Христа, що видавлює сік у чашу з виноградної лози, яка росла з його боку. Увагу було звернуто на древню рукописну книгу "Ирмологіонь". [21]
Свято-Вознесенську церкву на Соколові, враховуючи її аварійний стан, в 1864-1868 роках було перебудовано. Крім дерев'яної верхньої частини, тут було влаштовано у напівпідвальному приміщенні т.з. "теплу" церкву. Для цього казною було виділено 4 тис. рублів. В 1873-1876рр при церкві було побудовано дзвіницю, а в 1885 році під нею влаштовано каплицю. Прихожанами цієї церкви були 724 чоловіки та 714 жінок. Багато ікон які знаходилися у Вознесенській церкві були написані у Санкт-Петербурзі. Серед них знаходилася дуже давня ікона Великомучениці Варвари, написана у стилі грецького іконопису.[22]
В 1864 році прибудовано кам'яну дзвіницю Свято-Покровської церкви на Калинівці. Дах церкви замість ґонти було покрито залізом. При її огляді в 1904 році було помічено таке: „Металевий значок місцевого братства т.з. "цешку ". Значок має вигляд овальної мідної пластинки в 2-3 вершка*: з одного боку пластинки вигравірувано хрест, а з іншого — напис: "Сія ціха церкви Покровской Зиньковской молодшого братства сооружена 1802 года марта 18 дня". При відвідуванні тієї ж Покровської церкви показували нам срібні хрест та кадильницю. Речі без сумніву древні".[23]

В 1891-1895 рр. здійснено капітальну перебудову Свято-Троїцької церкви. Зокрема тут влаштовано новий іконостас, хори, дерев'яну підлогу. До того ж церква заново розписується. Прихожанами церкви були 835 чоловіків та 901 жінка.24 Юхим Сіцінський так описав Свято-Троїцьку церкву кінця XIX століття: „Серед садів та городів видніються зелені куполи зіньківських церквів. Одна з них найменша, поряд з католицьким костелом знаходиться під обривистою скалою. Ця церква і є Свято-Троїцька — найдревніша не тільки між зіньківськими церквами, але й поміж подільськими. Церква ця кам’яна, невелика з одним дерев’яним ; куполом. На ії поважну старість вказують контрфорси, які і підпирають стіни будови. Літом ці широкі підпори покриваються травою і мохом, а на одній з них зеленіє кущ бузини або бузку. Ця рослинність ніби хоче прикрити, помережане глибокими зморшками, чоло старих мурів. Взагалі церква з цими контрфорсами нагадує бабусю, згорблену, зігнуту, яка спирається на посох і яку підтримують зі всіх боків внуки та правнуки." [25]
В 1904 році імператорське археологічне товариство обстежило Свято-Троїцьку та Свято-Михайлівську церкви (див. фотографії) і включило їх у список найвизначніших дерев'яних та кам'яних архітектурних пам'яток. З опису професора університету Св. Володимира Г.Г.Павлуцького, який проводив обстеження, дізнаємося: „Свято-Троїцька церква цінна у тому відношенні, що має особливості властиві дерев'яним храмам і належить до і найдревніших церквів Поділля". З  цього обстеження видно, що план церкви складався з трьох частин (див. рис): середня  частина являє квадрат, сторона, якого рівна 3 сажням: вона ширша і вища решти двох. Вівтар розташовується у півколі (абсиді), ширина якого дорівнює  7 арш., а глибина 5 арш. Ззовні абсида має 5 граней. Із західного боку до середньої частини храму прилягає напівовал, який утворює притвор ("бабинець"), ширина його дорівнює ширині вівтаря. З цього видно, що кам'яна будівля копіює дерев'яну колишню будівлю. Храм увінчаний одним куполом. Замість кам'яного влаштовано дерев’яний у вигляді восьмигранної усіченої піраміди з вікнами над вівтарем.
В 1891 році звід над притвором було знято і замість нього влаштовано дощату стелю. Підлога, яка раніше була кам'яною, замінена на дерев'яну. В 1895 році влаштований новий іконостас, нові хори. Вся церква всередині пофарбована. Вівтар має таку особливість: з лівого боку в стіні знаходиться ніша, з якої в стіні влаштовані сходи гвинтом наліво до середньої частини храму, але вихід з цих сходів в даний час закладений камінням. Очевидно, це був вихід на амвон (кафедру), характерну для дуже давніх православних храмів.
Дзвіниця при церкві стоїть окремо. Вона стара, дерев'яна (дубова), вкрита гонтою, споруджена у 1726 році, про що свідчить напис на верхньому косяку північних дверей. У дзвіниці Троїцької церкви зберігаються старовинні дерев'яні царські врата.
Обидві половинки заповнені різьбленим квітковим орнаментом, при чому з квіткових чашок виходять різні фігури, які зображають Благовіщення та чотирьох Євангелістів. Рама пофарбована у синій колір, листки частково посріблені, а частково позолочені. Одяг фігур вкритий синьою та червоною фарбою.
Професором Г.Г.Павлуцьким залишено опис і Свято-Михайлівської церкви. У ньому говориться: „церква дерев'яна на кам'яному фундаменті, вкрита гонтою. План церкви складається з трьох відділень (див. рис), розташованих із заходу на схід причому середня частина являє восьмикутне приміщення, а вівтар і західний зруб мають зрізані кути. У західній частині знаходиться притвор  або паперть прямокутної форми. Всередині церкви під зрубом влаштовано хори У вівтарі на 6 аршинів від підлоги зроблено стелю, яка закриває купол. Окремо від храму стоїть дзвіниця, теж: дерев'яна. Б даний час у церкві зберігають старовинні царські врата ".
Отже, опис Свято-Троїцької та Свято-Михайлівської церкви, здійснений Г.Г. Павлуцьким, залишив для нинішнього покоління надзвичайно цінні відомості про перлини дерев'яних та кам'яних храмів Поділля.
Церкви у Зінькові мали значні земельні володіння. Свято-Михайлівська церква мала 4 дес. 2300 сажнів* садибної землі, 4 дес. : 100 саженів лісу та 24 дес. польової землі в 3 місцях; Свято-Вознесенська володіла 9 дес. 1272саженями садибної, 36 дес. 2040 саженями польової землі, 6 дес. сінокосу: Свято-Покровська церква мала у своєму розпорядженні 3 дес. польової землі, 30 дес. сіноКОСУ. 1,5 дес. лісу та 1,4 дес. неугідь. Проте найбагатшою була Свято-Троїцька церква. Для неї було відведено 2 дес. 792 саженів садибної, 36 дес. 720 саженів польової, 6 дес. СІНОКОСУ з лісом.
Крім того цій церкві належалодва хутори з 11 дес. 672 саженями орної землі та 1 дес. 225 саженів неугідь.[26]

В 1901 році для ремонту церквів Зінькова та будівництва церковних приміщень прихожани звернулися з проханням до Подільського та Брацлавського єпіскопа дозволити використати як будівельний матеріал 200 дерев дуба, що росли на сінокісній ділянці, яка належала Свято-Троїцькій церкві. Але для цього потрібен був дозвіл Святійшого Синоду. Зав'язалось тривале листування з цього приводу між єпіскопом та канцелярією Синоду у Санкт-Петербурзі. Лише 26 вересня 1911 року останній дозволив: „причту та старості церкви містечка Зінькова Летичівського повіту вирубати всі дуби, які ростуть на церковній сінокосній ділянці, для того, щоб до 30 дубів були використані на потреби церкви та причту, а решта продані з торгів і виручені кошти направлені для закладки саду та створення хутірських господарств на церковних землях"[27]
11 квітня 1911 року в газеті „Подолия" з'явилось оголошення такого змісту: „25 квітня 1911 року в м Зінькові в становій квартирі відбудеться продажа з торгів 200 дубів, які ростуть па ділянці землі Троїцької церкви".[28] На торгах, які відбулися в обумовлений термін, ліс був куплений за 4100 рублів зіньківськими селянами Іваном Буньовським та Тимофієм Сиваком.[29] Проте торги були визнані недійсними, оскільки в них не взяли участь всі бажаючі. Буньовського та Сивака було викликано в Подільську консисторію, секретар якої, погрожуючи викликати поліцію, примусив селян визнати торги недійсними і забрати внесені гроші. Після цього ще чотири рази відбувалися торги, у яких взяли участь найзаможніші люди Зінькова: селяни Михайло Жук, Тимофій Сивак, Михайло Івахов, Іван Пиріжок, Іван Буньовський, Берко Диніц, Мендель Фример, Теся Маламуд. Лише в 1916 році ліс закупив житель Кам'янця-Подільського Іось Шейтельбейн за 12123 рублі.[30] Але використати виручені кошти для оновлення церквів у Зінькові не вдалося, перешкодили відомі події у 1917 році.
Досить чисельною у Зінькові була римо-католицька конфесія, об'єднана навколо костьолу Святої Трійці. В 1879 році його прихожанами були мешканці Адамівки, Станіславівки, Пирогівки, Петрашівки, Грим'ячки, Слобідки-Охрімовецької, Охрімовець, Мазників. Всього нараховувалось 1835 осіб. В самому Зінькові прихожан костьолу числилось 740 осіб.[31] Католиками Зінькова, за даними Подільської консисторії, були колишні православні, які у ХVІІ-ХVIII ст. перейшли в унію, а згодом в католицизм. [32]
Після придушення польського повстання 1863-1864рр, царська влада посилила  переслідування католиків. В 1866 році було видано циркуляр, який дозволяв генерал-губернаторам південно-західних губерній закривати римо-католицькі костьоли, внаслідок переходу великих груп католиків до православ'я.[33] Крім того,  дозволялося зупиняти діяльність католицьких культових закладів, якщо їх існування буде визнано шкідливим.[34] Саме керуючись цим циркуляром офіційній владі вдалося закрити в 1867 році костьол у Грим'ячці. У церковному літописі цього села дана подія описується так: „мировий посередник Федір Євграфович Крапииький, разом з православним священиком Олексієм Антоновським, стали всіляко схиляти одновірців села Грим'ячки залишити католицизм і перейти в православ'я. Ксьондз Генке пиячив і не звернув уваги на такі дії. В результаті селяни стали масово повертатись в лоно православ'я. В результаті костьол у Грим'ячці закрили".[35] Все його майно було передано костьолу у Зінькові. [36]
Існувала в Зінькові невелика лютеранська громада, основу якої складали вихідці з Саксонії, Тюрінгії, Баварії й інших німецьких земель. В кінці XIX на початку XX століть в містечку нараховувалось 10 родин лютеран, з них 11 чоловіків та 9 жінок. Архівні документи-зберегли їх імена, деякі відомості про їхні заняття. Це Йоган Готліб. Карл Кінге, уродженці Саксонії, які у Зінькові займалися ковальством. Йосип Метуп був вправним майстром по будівництву водяних млинів. Під керівництвом Конрада Кура був збудований казений водяний млин в Адамівці, який отримав назву „Гамарня".[37]
 Найбільш чисельною у Зінькові була єврейська громада. Посімейний список євреїв Зінькова у 1852 році нараховував 254 сім'ї, середня чисельність якої складала 5,5 чоловік.[38] Для компактного поселення євреїв у Зінькові їм в 1867-1881 рр. було виділено 9 десятин 1200 саженів громадських земель. Забудова поселення велася на основі громадського договору, укладеного між єврейською і селянською громадами 20 жовтня 1867 року.[39] Власне євреї заснували та забудували нинішній громадський та торгівельний центр Зінькова. Приміщення Будинку культури, старе приміщення школи, деякі торгівельні заклад) відносяться до часів забудови євреями центральної частини містечка У другій половині XIX століття єврейське населення Зінькова 6урхливо збільшувалося. Згідно єврейського перепису 1875 року у Зінькові проживало постійно 227 родин Крім того, тут мешкало 291 сімей, які були прописані в інших містах та містечках краю. Крім того у Зінькові проживало 39 єврейських родин, які були підданими іноземних держав, у тому числі: 16 - Австро-Угорщини, 14 — Румунії, 3 - Голландії, 6 - Туреччини. [40] На початку XX ст. у Зінькові проживало 3092 євреї.[41]
Зіньків мав для євреїв Західного Поділля особливе значення, як резиденція цадика або „архирабина".* У Зінькові одна частина єврейської громади називала себе садигурською і визнавала цадиком Ізраїля Русинського, а пізніше, по його смерті, синів, які були цадиками в Чорткові, Гусятині, Садигурі. Інша визнавала цадика Хаїма, який проживав у Зінькові.[42] Садигурського цадика підтримувала найбільш багата частина єврейської громади містечка. Зіньківського цадика хоча і підтримували купці Берко та Іось Перельмутери, Іось Корман, Іось Берман, але основну частину його прихильників складала єврейська біднота.[43] В архіві зберігається декілька справ, які торкаються досить запеклої та затяжної війни між прихильниками двох цадиків у Зінькові.[44]

Життя євреїв в дореволюційній царській Росії було надзвичайно важким та безпросвітним. Згідно Тимчасових правил 1882 року, євреям дозволено було проживати тільки в межах осілості, яка на Поділлі включала 10 міст та містечка. Покидати її євреям суворо заборонялось. В результаті, переважна більшість євреїв була зосереджена в містечках краю, в яких було відсутнє значне промислове виробництво. До того ж, у другій половині XIX століття євреям заборонялось виділяти казенні землі для занять сільським господарством. Крім того, їм не дозволялось працювати на залізниці, займатись виробництвом та продажею вина, посідати будь-яких посад на державній та громадській службі. Євреї не мали права брати в оренду казенні млини, крупорушки, інші переробні підприємства. Так, в умовах продажу державного водяного млина в Адамівці в 1896 р. зазначалось, що євреям брати участь в торгах забороняється, не допускаються вони і до керівництва млином. „А якщо виявиться, що якийсь єврей буде в товаристві або в керівництві млином, то договір на його продаж ліквідовується, а закладні передаються на користь казни ".[45]
В силу такої дискримінації, євреї з різноманітних сфер праці вільно могли займатись торгівлею та ремеслом в межах зони осілості. Проте торгівля не могла отримати розвитку внаслідок обмеження свободи пересування для євреїв. Попит на ремісничі товари зменшувався в зв’язку з просуванням на ринок добротних товарів промислового виробництва. Таким чином, у містечках Поділля, які входили в зону осілості, створився значний надлишок робочої сили, яка не могла знайти застосування в тих умовах. Ось чому значна частина євреїв Зінькова становили собою повних пролетарів, котрі вели нужденне існування, відчайдушно боролися за будь-який заробіток. Доведені до відчаю, вони зверталися до місцевої влади з проханням переселити їх на вільні землі в Таврійську або Новоросійську губернії, виділити для занять сільським господарством клапоть казенної землі в межах осідлості. Але тогочасна влада рідко коли прислухалася до голосу бідного єврейства. Показовою у цьому відношенні с справа міщанина Зінькова І.Б.Гладштейна про переведення його в землевласники. Із поданого прохання видно, що це була багатодітна родина, яка складалася з 3 хлопчиків та 5 дівчаток, і у якої були досить обмежені джерела для існування. Проте Палата державного майна при Подільському губернаторові відмовила І.Б.Гладштейну у виділенні коштів для переселення та обзаведення господарством у херсонських степах. Головна причина відмови полягала у тому, що через малолітніх, непрацездатних членів родини, виділені кошти для переселення будуть витрачені "не за призначенням".[46]
Природно, що у Зінькові були і багаті єврейські родини, які нажили статки на вмілому веденні торгівлі. Серед них купець другої гільдії Ш.Р.Розенбліт, якому належали мануфактурна, бакалійна, тютюнові крамниці з річним оборотом 18 тисяч рублів, купчиха другої гільдії Сима Теселева, річний оборот її торгових закладів складав 5 тисяч рублів, купець другої гільдії Іцко Тіхман та інші.[47]
Не дивно, що саме серед, єврейських громад, де майновий антагонізм набрав надзвичайно гострого характеру, значного поширення набувають ідеї соціалізму. Зокрема, Езра Аронів Коган у 1905 році заснував у Зінькові осередок Російської соціал-демократичної робітничої партії.[48] Проте найбільшу активність у Зінькові проявляв осередок іншої соціалістичної партії -- Бунду.* Його активістами у містечку були Абрам Абрамович, Ноех Штімерман, Вольк Натанзон, Ісак Вигдорович. В 1907 році, за приналежність до Бунду, вони були заарештовані. У вину їм також було інкриміновано і те, що вони побили власника кузні єврея Ваймана, вимагаючи від нього звільнити з роботи ковалів Дем'яна Брика та Йосипа Крушельницького, а на їх місце взяти євреїв.[49]