РОЗДІЛ III. МІСТЕЧКО ЗІНЬКІВ НА ЗЛОМІ ДВОХ ЕПОХ
(XIX — поч. XX ст.)(частина 2)
Про життя євреїв серед жителів краю, і в тому числі Зінькова, поширювались різні інсинуації, які повинні були штучно викликати до них недовіру і ворожнечу. Зокрема, часто можна було почута, що євреї, займаючись шинкуванням меду і вина, горілки споюють православних. Проте обстеження проведені комісією графа Палена у 1894 році виявили зворотні дані. Число померлих від алкоголізму, де традиційно проживали євреї було набагато меншим, ніж у великоруських губерніях, в яких проживання євреїв було заборонено.* [50]* Проте найбільшого поширення набули уявлення про те, що всі євреї ведуть паразитичний спосіб життя. Реальність була іншою. Євреї були не тільки прекрасними торгівцями, що задовольнялися невеликим прибутком за рахунок більш швидкого обертання торгового капіталу, але й прекрасними ремісниками. У значній мірі завдяки їм у Зінькові здійснювалася первісна переробка сільськогосподарської сировини, утилізувалися різноманітні побутові відходи: ганчір'я, металобрухт тощо.
*В 1894 році в Подільській губернії було зареєстровано 19 померлих від алкоголізму то Тверській губернії - 148, Тамбовській - 183. Смоленській - 222. В’ятській - 323, - Московській - 370.
Не дивлячись на це, антисемітизм у царській Росії нерідко ставав віддушиною дія простого люду, незадоволеного своїм соціальним становищем. „Нам живеться погано, бо нас грабують євреї" такі та подібні їм настрої вживлювалися офіційною владою в темні, затуркані верстви населення. „Відношення суспільства до євреїв недоброзичливе, — писав у своєму рапорті подільський губернатор, -а селянського населення вороже, внаслідок спекуляції єврейства в торгівлі, приховування позмінної золотої монети, ухиляння від військової служби, підозрілої поведінки на користь іноземних держав".[51]
В 1882 році на Поділлі прокотилася хвиля єврейських погромів. Охопили вони і Летичівський повіт. В Летичеві, Меджибожі, Требухівцях, Ставчинцях, Голоскові, Вовковинцях було пограбовано крамниці і шинки, які належали євреям, побито вікна у їхніх будинках. Мали місце факти дикого самосуду над ними. Староста Летичева Перельман телеграфував подільському губернатору: „Почалися жахливі безпорядки. Грабують, б'ють, руйнують, знищують все. Єврейська кров ллється річкою".- До честі жителів Зінькова, вони не піддалися ганебній антисемітській агітації. В містечку не сталося жодного випадку погрому євреїв, хоча спостерігалось підвищення антисемітських настроїв серед незначної частини селян.[53]
Ось такі факти характеризують непрості взаємовідносини між іудейською та християнською громадою Зінькова в розглядуваний період.
А тепер зупинимось на характеристиці соціально-економічних відносин тогочасного Зінькова. Головним заняттям його мешканців було землеробство, У 1906 році ним займалося 600 селянських господарств. У їх користуванні знаходилось 386 дес. присадибної, 1639 польової землі, 225 дес. сінокосу, 278 дес. було виділено під пасовища.[54] Все ж цієї землі було обмаль для бажаючих працювати на ній. Зіньків, як інші села та міста Подільської губернії, дуже страждав від аграрного перенаселення. Так, ніхто з селян Зінькова не володів 10 і більше десятинами землі; 135 господарств мали по 5 та 6-4 десятини землі. Це були найзаможніші селяни Зінькова. Хоча їх наділи були значно нижчими норми.* Найчисельнішими у Зінькові були господарства, які володіли 3 десятинами 54, 2 -— 241, 1 — 154 сім'ї і менше 1 дес. 10 господарств. Крім того нараховувалось 184 господарства, які взагалі не мали землі. Це були т.з. городники, у розпорядженні яких були невеликі клаптики землі. До того ж 9 селянських родин Зінькова не мали навіть городів.[55]
* Середньодушова норма землі у Європейській частині Російської імперії складала 15 десятин. Родина пересічного середняка налічувала від 4,1 до 6 чол. В середньому на одне селянське господарство України припадало до революції 5,63 дес, на одного їдця -1,06 дес. На Поділлі землезабезпеченість на одну селянську родину становила 2-2,5 дес, і була найнижчою в Росії.
На селі гостро відчувалась нестача тяглової худоби, реманенту. В 1912 році 61,6% селянських господарств краю були безкінними. В результаті аграрного голоду, низької продуктивності праці, незначною залишалась прибутковість праці на землі. За рік з однієї десятини землі селянин отримував 18 рублів валового доходу.[56]
Гострий земельний голод у Зінькові спричиняв запеклу боротьбу . між його мешканцями за право володіти землею. „Багато злочинів здійснювалось із-за бажання здобути землю будь-якою ціною. —- підкреслювалось в доповіді одного губернського чиновника, — в той же час бажання отримати якомога більше землі викликає ворожнечу між членами сім ї. Шлюб між селянами тепер здійснювався частіше всього на грунті домовленості про придбання землі"[57] В архівах зберігаються десятки судових справ стосовно земельних позовів між мешканцями Зінькова. Окремі з них набули особливо запеклого і затяжного характеру. Так, судова справа про землеволодіння між Іваном Голінкою та Василем Жуком тривала 12 років. Участь у її розв'язанні змушені були взяти, зважаючи на її складний характер, губернські інститути влади.[58] Вкрай напруженою була боротьба за право володіти земельною ділянкою між Марком Матущаком з Іваном Баценком у 1890 році.[59]
Безземелля та малоземелля змушували селян Зінькова найматися; до поміщиків, цукрозаводчиків. Плата сільськогосподарського робітника у Зінькові та навколишніх селах коливалась від 7,5 до 10 рублів за місяць важкої праці в середньому 12-13 годин на день. Подільникам на бурякових плантаціях платили щоденно по 10-15 коп, візникам по 10 коп. за пуд викопаного та перевезеного буряка.[60]
Значна частина селянства, в умовах аграрного перенаселення, .займалась ремеслами. Одним з найпоширеніших видів ремесла на терені Зінькова залишалось гончарство. У XIX столітті його центр переміщується у Адамівку. Особливо мізерні земельні наділи мешканців села змушували їх шукати заробітків. Цим видом ремесла, за спостереженням Ю.Сіцінського, займалися біля 200 сімей приблизно 600 робітників. Причому це було їх не побічне, а головне заняття. Хоча деякі гончарі й .мали невеличкі земельні наділи, але вони їх, як правило, здавали в оренду (наспіл). "Спільники" зобов'язувалися привезти йому глину, дрова для випалювання горщиків, дати коней дія вивезення посуду на базар тощо. На цю обставину звертає увагу церковний літопис Свято-Покровської церкви від 30 листопада 1899 року: „Завдяки тому, що вся увага звернена на гончарне ремесло, хліборобство знаходиться у занепаді. Самі вони (гончарі - І.Р.) не засівають своїх полів, а віддають іншим, які обробляють землю погано, грунт ніколи не вгноюють. При такому веденні господарства врожаї майже завжди в них бувають низькі, свого хліба не вистачає і якби не заробітки від гончарного промислу, то багато б з них знаходились у важкому стані".[61]
За розповідями старожилів села, глину для виробів гончарі добували у спеціальних шахтах, що знаходилися на північно-західній околиці .села на "Глинісках". Глибина їх сягала до 20 метрів. Доброякісна ("тлуста') глина витягувалась звідти за допомогою блоків. Закладка такої шахти кошту вала до 30 рублів. За рік з неї вибирали приблизно 3 тисячі підвід глини. З однієї підводи виходило 3 "штуки" -- 360 горшків.[62]
Традиційна технологія виготовлення посуду адамівськими гончарами була такою. Спочатку глину скидали на дощатий настил і великі грудки розбивати довбнею. Потім, добавляючи води, добре вимішували її ногами, робили з неї конусоподібну гірку (пеньок), спеціальними ножами (стругачами) зрізали з гірки тоненькі стружки, знову все це перемішували і лише після цього бралися розминати масу руками. Коли глина була готова, ліпили з неї невеликі "балабушки" і кидали їх на гончарний круг. Вищою ознакою майстерності гончара вважалося вміння з розмаху попасти в самісінький центр круга. Вмочивши руки в спеціально приготовлений розчин з так званої "жирної" глини (''шлику"), майстер спочатку виготовляв основу ("пеньок"), потім поступово виліплював стінки, надаючи виробу відповідної форми. Готовий виріб знімався з круга за допомогою нитки. Дорослий працівник за день міг виготовити 50-60 горщиків, дитина або підліток 15-20.[63]
Сушили вироби в приміщенні. Для цього влаштовувались поздо¬вжні полиці ("пльонтри"), і поперечні "тромки". Підсушений посуд переносився на горище. Хати гончарів були здебільшого напівкурними. Дим ішов по лежаку ("рулі") в сіни, відтак завертав у бовдур, даючи тепло, потрібне взимку для просушування виробів.
Розмальовувався посуд брунатно-фіолетовою глиною ("червінню"), яка добре виділялась на жовтогарячому тлі, за допомогою тоненької ниточки ("описки"), виготовленої зі щетини. Верхня частина посудини прикрашалась рядочками дрібного геометричного орнаменту, над яким розмішувались фігури тварин і птахів. Нижня частина, а також стінки мисок лише стилізованим зображенням тварин і людських фігур. Подеколи така традиція порушувалась по всьому полю посудини слався виткими лініями барвистий квітковий орнамент.64
Випалювали горщики в печі ("горені"). Вона складалась із двох рукавів, з'єднаних між собою ходом ("черінню"). У горизонтальному рукаві топилося, а вертикальний був призначений дія розміщення виробів. Передня частина печі відділена стінкою ("шльозом") від камери, де випалюється посуд. У стінці є продушини ("юфти"), через які поступало гаряче повітря. Об'єм камери для випалювання виробів - 3,35 куб.м. Вимуровувалася піч з білого вогнетривкого каменю, що добувався тут таки в селі.
Підчас випалювання посуду отвір, що знаходиться з тильної сторони печі, закладався бракованими горшками ("чарупою"), щоб максимально використати робочу площу печі. На "черінь" спочатку ставили великі горшки, а на них менші, з таким розрахунком, щоб кожна посудина обдувалась гарячим повітрям. Топилася піч протягом 6 годин. За цей час спалювалося біля 40 пудів сухих, переважно грабових дров. Наприкінці випалювання гончар міг підкинули декілька оберемків черешневих полін, аби надати виробам рожевуватого відтінку.
Для випалювання посуду, як правило, вибиралася хороша погода. В негоду, коли піч сира і температура в ній підвищувалася нерівномірно, гончареві доводилось сутужно. За таких умов нерідко третина виробів виходила недоброякісними, або як тут говорили "ледачими".[65]
Вироби адамівських гончарів з давніх часів збувалися на місцевих ярмарках і базарах. Географія збуту була такою: на півночі Старокостянтинів, Летичів, на сході Бар, на заході Базалія, Купин, на півдні — Могилів-Подільський, Сороки. Частіше вироби вивозилися у південні повіти губернії, а також у Бессарабію.
"Штука" випалених горшків коштувала: на місці - 2,5-3 руб., на вивозі — 4,45 руб. Везли свій товар гончарі здебільшого кіньми, при чому для практики батько брав з собою сина або дочку. Ті, хто не мав тягла, віддавав свій товар кінному гончареві "з половини"
Для транспортування посуду використовувалися великі вози-колимаги, обтушковані соломою. На один такий віз вміщувалося до 600 середніх горшків. У добру годину гончар мав непоганий торг, але якщо його в дорозі заставала мряка, а ще гірше дощ, або злива, то приходилося зле: вироби втрачали свій колір, дзвін, а отже і ціну. Пробувши з місяць у дорозі, повертався нерідко гончар і без грошей, і без горшків, що мовою адамівських гончарів означало „затопити горшки у Дністрі"[66]
За даними обстежень гончарного промислу, проведених у селі в 1901 році, видно, що тут виробляли переважно столовий та господарський посуд (макітри, миски, горшки, ринки, збанки, гладущики, друшляки, горщики-близнятка, скорбонки, вазонки та підвазонки), а також дитячі іграшки півники, свистуни. І все ж найбільше вироблялося тут горшків.[67]
У 1913 році в Зінькові була організована губернська виставка гончарних виробів. Очолив ії толова Правління посудо-зберігаючого товариства С.П.Грижимало-Покрожевницький, а членами земський лікар Л.Г.Чайковський, власник пивзаводу В.І. Девішик, волосний старшина Д.С.Яновицький, гончар з Адамівки Я.М.Пиріжок. Серед нагороджених був Яків Бацуца, який отримав велику бронзову медаль за художній розпис гончарних виробів. 28 гончарів одержали похвальні листата грошові премії.[68] Наведені факти переконливо свідчать, що Зіньків та Адамівка були визначними центрами гончарного ремесла краю.
Зіньків був також потужним центром кушнірства на Поділлі. В 1901 році цим промислом займалося понад 120 сімей. Крім вичинювання та обробки шкіри в домашніх умовах діяло 2 шкіряних заводи.[69] У кушнірів були секрети при дубленні, а також фарбуванні шкір. Зіньківські кушніри ставилися тим, що вміли досягти гарного світло-жовтого відтінку овечих шкір. [70] Аналіз тогочасних кушнірських виробів, насамперед кожухів, дозволяє стверджувати, що за загальним силуетом, конфігурацією та розмірами окремих деталей вони наближалися до виробів підгірської зони України, Разом з тим, кушніри Зінькова вміли надати своїм виробам своєрідності та неповторності в художньо-композиційному, колоритному вирішенні орнаменту.
Розвивалися у містечку інші кустарні промисли та виробництва. У середині XIX століття у містечку продовжувало діяти декілька винокурних заводів з річним оборотом 1000 рублів, а також свічний завод, який у рік випускав продукції на 300 рублів.[71]
Околиці тогочасного Зінькова були багаті на поклади надзвичайно цінної мінеральної сировини фосфатів. Розробка їх покладів, згідно рішення Зіньківського сільського товариства від 17 лютого 1887 року, була передана в оренду купцям з Одеси Юліану Марсаку та Абраму Громбаху. Вона велася на площі 60 дес. 2251 саженів, шахтним способом. [72]
У 80-х роках минулого століття Зіньків перетворюється у один з найбільших центрів пивоварної промисловості Поділля. Вихідцю з Моравії Вацлаву Девішику, капіталісту та чудовому знавцю пивоварної справи, сподобалися властивості місцевої питної води. До того ж, тут залишалися залишки старої "броварні". Завдяки старанням Девішика, його наполегливості та капіталам у Зінькові було збудовано просторі підвали для вистоювання пива, солодовню, встановлено обладнання для розливу пива. Для налагодження виробництва пива з Австро-Угорщини були запрошені Олександр та Йосип Будзінські, які вивчали секрети пивоваріння у Пльзені в Чехії. „Весняну тишу сонного містечка раптом прорізав потужний заводський гудок. — так сповіщала про відкриття заводу 8 травня 1888 року губернська газета, — Вперше у цьому краї пиво стало вироблятися у заводських умовах".[73]
Завод випускав в основному "мюнхенське" та "пльзенське" пиво. За чудову якість, прекрасні смакові властивості його продукція отримала ряд престижних нагород на всеросійських виставках.[74] Про це красномовно свідчить рекламний плакат, випущений у Москві. У 1902 на заводі Девішика працювало 35 робітників, середньорічний заробіток яких складав 126 рублів.[75] Медопивоварний завод у Зінькові був одним з найбільших підприємств даного профілю на Поділлі.
Основним типом навчальних закладів для дітей простого люду у Зінькові були церковно-приходські школи.* В 1861 році у містечку їх діяло 4. У передмісті Зінькова, на Соколові, працювала церковно-приходська школа, у якій навчалося 12 хлопчиків та 7 дівчаток. Навчання здійснювали священик Білінський та дяк Стрельбицький. У школі на Калинівці навчалося 12 хлопчиків та 6 дівчаток, їх навчав священик Фігурський та дяк Кобринський. На Габашівці навчалося 11 учнів. Тут навчання проходило під керівництвом паламаря Васильківського. На Кривулі у школі вчилося 5 хлопчиків та 4 дівчинки. Вчителем тут був диякон Габрулинський. Із звіту інспектора, який перевіряв стан навчання дізнаємось: "З усіх учнів одні вже читають непогано і починають писати на дошці, інші ще вчаться складати букви. З тих хто вміє читати, навчаються катехізису, молитов, лічбі. Успіх добрий".[76]
*Церковно-приходські школи утримувалися на кошти, які поступали від церкви, а також збору серед селян. Школи були однокласні (3-річні), двокласні (5-річні). Навчання проходило з 1 жовтня по 1 травня. В Летичівському повіті одна школа припадала на 1000 осіб шкільного віку.
Селяни неохоче віддавали своїх дітей у школи, вбачаючи в цьому втрату робочих рук. Лише взимку з'являлася у них можливість віддавати дітей на навчання. А у сім'ях гончарів, кушнірів, інших ремісників діти були зайняті роботою круглий рік. У церковному літописі Покровської церкви зазначалось: „Щоб виростити доброго гончара батьки вчать цьому ремеслу своїх дітей з раннього віку. Зайшовши в хату можна побачити, як семирічні хлопчики та дівчата займаються цією справою. Ця обставина, між іншим, має великий вилив на те, що писемність в приході поширюється дуже важко. Віддавати своїх дітей в школу селяни не бажають" [77]
До того ж церковно-приходські школи не могли дати дітям належної освіти. Один з тодішніх губернських чиновників, який вивчав стан навчання у церковно-приходських школах Летичівського повіту, зазначав, що „вони мало відповідають своєму призначенню і випускають недоучок та компрометують освіту в очах населення. Процес навчання у цих школах здійснюють священики, які через прямі службові обов'язки позбавлені можливості віддаватись шкільній справі. Чим більший прихід, тим менше священики приділяють увагу школі, передаючи навчання малоосвіченим дячкам".[78]
Для поліпшення шкільництва в краї 26 травня 1869 року і було дозволено відкривати однокласні училища, навчання у яких проводив спеціально запрошений на роботу вчитель. їх відкриття та функціонування здійснювалось на основі мирських ухвалів жителів сіл та містечок, які б бажали мати такий навчальний заклад для своїх дітей. В 1873 році мирську ухвалу про відкриття однокласного училища було винесено селянами-власниками та міщанами Зінькова. Для цього вони зобов'язувалися побудувати для училища будинок з квартирою для вчителя, яка б складалася з двох кімнат, льоху та хліва. Мешканці Зінькова брали на себе зобов'язання придбати для училища парти, дві класні дошки, стіл з 3 стільцями, шафу для книг, дзвінок, годинник, а також обладнати квартиру вчителя необхідними меблями. Училищу відводилась одна десятина землі для розведення шкільного саду та городу. Крім того, жителі Зінькова зобов'язуватися своєчасно проводити ремонт буднику „особливо утримувати в справному стані дах, а також грубки, подвійні віконні рами, щоби зберегти в зимовий час тепло в класі та в квартирі вчителя".[79]
В 1886 році в Зіньківському училищі навчалося 46 хлопчиків та 3 дівчинки. На утримання училища, яке згодом було перетворено у двокласне, витрачалося.300 рублів на рік, з них 100 поступало від держави, а решта становила кошти від мирського збору серед жителів. Платня вчителя становила 250 рублів, а вчителя закону божого 50 рублів у рік.[80]
Крім того, у Зінькові діяло 7 єврейських шкіл (одна на 40 будинків). Навчання тут здійснювали меламеди. В свідоцтві, виданому меламеду Ейберу Алчеровичу Садигурському говорилося, що він „вміє читати російською мовою, витримав іспити в предметах єврейських для меламедів цього розряду визначених задовільно, і йому дозволено займатися навчанням єврейських дітей закону їх як в Талмуд-Торах і Хадирамах, так і в приватних будинках".[81]
Медична допомога жителям Зінькова в розглядуваній період надавалась лікарняними закладами, яких у Летичівському повіті буде надзвичайно обмаль. В Летичеві діяло 2 лікарні на 26 ліжок, а в повіті функціонувало 7 дільничних лікарень на 35 ліжок. За 1892 рік послугами, лікарень у повіті скористалося всього 325 хворих, з яких померло 9 осіб.[82] В 1891 році було відкрито Зіньківську лікарняну дільницю, яка обслуговувала 3 села Михампільської, 7 сіл Женишковецької та 3 села Зіньківської волостей, в яких проживало 39221 осіб. Лікарня була розрахована на 10 ліжок. Лікар за свою працю за рік отримував 1800 рублів, фельдшер 343 руб. 75 коп., акушерка 305 руб. На утримування квартири лікаря витрачалось 250, фельдшера 60 рублів на рік. На закупівлю медикаментів, хірургічних інструментів витрачалось 816 руб. 22 коп.[83]
Медична допомога була платною. Це було однією з причин того, що селяни рідко зверталися по допомогу до лікарень. За свідченням графа С.Г.Грохольського, який обстежував на початку XX століття стан медичного обслуговування у селах губернії: „До лікаря звертаються, вичерпавши домашні поради сільських баб, які займаються лікуванням, а часто трапляється, що селянин, отримавши рецепт замість заплаченого гонорару, клав його у кишеню і повертався додому, залишивши хворобу на волю Божу".[84]
В результаті високою залишалась серед населення смертність, особливо серед дітей. Найбільше людей помирало від дифтерії, скарлатини, віспи, а також тифу. Достатньо зауважити, що у 1903 році у Зінькові на різноманітні епідемії хворіло 233 чоловіки.[85]
Поширенню епідемій, хвороб сприяв незадовільний санітарно-гігієнічний стан населеного пункту. З опису сіл Подільської губернії дізнаємось, що їх „зовнішня чистота бажала бути набагато кращою. Селяни замість того, щоб вивозити гній на поля складають його у дворі. Чим заможніший селянин, тим більше двір його завалений гноєм. Відхожих місць не влаштовано. Нечистоти під час дощів, особливо танення снігу, попадають у грунт, перетворюючи питну воду у недоброякісну".[86]
Ще гірший стан був у містечках. Більшість його жителів, як зазначалось у тогочасних документах „у вічній боротьбі за злиденне існування немало коштів на поліпшення своїх гігієнічних умов. Бруд, сморід, нечистоти, при тісняві житла, перенаселеність — звичайне явище в містечках губернії"[87]
Думається, що Зіньків не був винятком у цій невтішній картині.
У XIX столітті він перестав відігравати роль визначного центру торгівлі в краї. По вівторках у Зінькові відбувалися тільки базари, на які з'їжджалися селяни, ремісники, купці з багатьох сіл та містечок волості, повіту. Торгівлі у Зінькові сприяла близькість до Ярмолинець одного з найбільших центрів ярмаркової торгівлі на Поділлі.*
* У Ярмолинцях проходило дві ярмарки: Петропавловська, яка відкривалася 13 червня і тривала 16 днів і Святомихайлівська, яка розпочиналася 6 грудня і тривала 7 днів, ПІЛ час ярмарків сюди з'їжджалося до 500 купців з Варшави, Бердичева. Бессарабії, Києва. 278 крамниць відчиняли свої двері. Опріч того, наймалося понад 200 помешкань у місцевих євреїв. Ярмолинці під час ярмарку набували вигляду табору. Загальний оборот ярмарків становив 5 млн. рублів [88]
Хоча Зіньків не був центром ярмаркової торгівлі на Поділлі**, у містечку було чимало магазинів, крамниць, яток. Так, у 1878 році їх нараховувалось 118,[89] а у 1891 році вже 187. З них 6 корчем та шинків, 1 крамниця по продажу російського вина, 2 — бессарабського вина, 2 риби, 5 -- булок, 3 дощок, 12 борошна, 6 зельтерської води, 8 - вапна. 7 —торгували взуттям, 5 мануфактурою, 2 колоніальними товарами, 3 - бакалійними товарами, решта різноманітними дрібними продуктовими, ремісничими, промисловими товарами.[90] „Що вражає у Віньківцях та інших містечках Поділля, писала газета "Подольские известия". це чисельність крамничок і їх бідність товарами. В більшості їх, товарів на кілька рублів, і дивуєшся, чим живуть ці крамарі".[91] Це в повній мірі стосується Зінькова. У розглядуваний період він виконував роль торгівельного центру волості.***
**На Поділлі було 123 центри ярмаркової торгівлі. Найбільшими, крім Ярмолинець, були Проскурів га Балта.
*** Ціни на базарі у Зінькові в XIX столітті були такими: корова коштувала від 17 до 30, свиня від 10 до 15, вівця від 2 до 3, пуд цукру від 4,5 до 5 рублів, гуска від 15 до 20, курка від 10 до 15-20, індик від 50 до 75, фунт масла або меду від 15 до 20 копійок.
1913 рік був останнім мирним роком для жителів Російської імперії. З метою консолідації суспільства, непорушності її патріархальних начал, офіційна влада вдалася до гучного святкування 300-річчя дому Романових. На урочистості з цієї нагоди, у Москву було запрошено і зіньківчан. „Висловити вірнопіддані почуття " були удостоєні представники єврейської громади Зінькова, а також місцевого пожежного товариства.[92]
Декілька слів варто сказати і про побутове життя мешканців тогочасного Зінькова. Деякі скупі відомості про це надибуємо у О.Прусевича в його "Історико-археологічних та етнографічних замітках про м.Зіньків Летичівського повіту". Зокрема, він писав: „Селяни, які населяють передмістя Зінькова, дещо відрізняються одягом від селян, інших місцевостей Подільської губернії: вони носять "гуньки" з круглим коміром, обшитим червоними по чотири вряд шнурками: обшлаги та рукави викладені червоним кумачем з чорними смужками. Солом'яний капелюх з широкими крисами перев'язаний червоною стрічкою Селянки у свято ходять у жовтих чоботах, заміжні жінки носять на голові ви.соку пов'язку з великих кольорових хусток Решта частин одягу подібна до звичайного одягу селян західної частини Поділля. Але костюм зіньківських селян значно мальовничіший, ніж у інших місцевостях".[93] Громадський побут тогочасного Зінькова характеризувався патріархальним укладом, який формувався протягом століть. Всі найбільш важкі роботи намагались виконувати гуртом: будівництво шляхів, гребель, млинів. Була вироблена звичка до взаємодопомоги. Яскравим тому прикладом були супряги. У випадку пожежі гуртом кидались на вогонь. Століттями складалися в селянській родині взаємовідносини між чоловіком та дружиною. Все керівництво домашнім господарством тримала в своїх руках жінка, вона вела облік, готувала їжу, слідкувала за чистотою в хаті. Господар 6ув насамперед посередником у відносинах селянського двору з громадою. На його плечах лежали головні сільгоспроботи: оранка, засів, косовиця, молотьба. Він також займався будівництвом, заготівлею дров, порав худобу. Сором - був одним з головних моральних категорій тодішнього громадського та родинного життя. „Що скажуть люди?"- було тою моральною пересторогою, яка допомагала людині вистояти під натиском спокуси.
Особливою повагою були оточені статечні, дбайливі господарі, які задавали тон на сільських сходах. До їх розважливої думки прислухалися.
Реалії побутового життя Зінькова свідчать про різноманітні суворі форми громадського осуду порушників загальноприйнятих норм поведінки від негативної характеристики, як "поганої" людини до тілесних покарань, а то і позбавлення права проживати у рідному селі. Так, за крадіжку жителем Зінькова Грачом Іваном залізного замка у Ігнатія Романського, його було покарано 20 ударами палиці та стягнуто штраф 12руб. 50 коп.[94] У 1902 році, за конокрадство, за вироком сільського сходу, із Зінькова на вічне поселення у Тобольську губернію було вислано Івана Івановича Сухорибу та Семена Степановича Матущака разом із сім'ями.[95]
Початок XX століття ознаменувався новою хвилею суспільних потрясінь. Поразка в російсько-японській війні, революція 1905-1907 років, перша світова війна зумовили руйнацію старих моральних цінностей.
Тогочасний очевидець писав: „Селянство облінилося, впало в злидні. Злодійство перестало вважатися великим гріхом Нині вже недосвідчена, нерозвинута молодь, проте самовпевнена та нахабна, примусила стариків принизливо та сирітськи мовчати на сходах, де вирішуються громадські справи" [96] Саме у цей час на Зіньків накотилася хвиля злочинності, насилля. Так, у 1915 році було здійснено збройний напад на хату міщанки Зінькова Хайки Бурдман.[97] З хати Івана Лютого, шляхом злому, було викрадено 100 рублів.[98] В цьому ж таки році було здійснено розбійний напад на хату жительки Станіславівки М.Ф.Пирогової. 25 вересня 1915 року двоє невідомих, озброєних револьверами, напали на лісовий курінь біля Грим'ячки, який належав міщанину Зінькова Т.Мейстелю і погрозами змусили віддати їм 275 рублів.[99] Ранком 12 березня 1916 року над Зіньковом пронеслась страшна звістка про бандитський напад па квартиру священика Букоємського. Злочинець, а ним виявився місцевий житель Клим Вараниця. важко поранив священика і вбив його сина Жоржа.[100]
Наростали у Зінькові антиурядові настрої, посилені агітацією соціалістичних партій. Так, Летичівський повітовий начальник у жовтні 1915 року доповідав губернатору: „Настрої різних груп населення були спокійними за винятком селян, особливо у Зіньківській волості. При складанні списків військовозобов'язаних у віці від 17 до 45 років селяни почали хвилюватись, тримати себе агресивно і вимагати повернення списків".[101] Другою причиною наростання антиурядових настроїв у Зінькові стала депортація царською владою євреїв з Галичини. Їx було безпідставно обвинувачено у ворожому ставленні до російських військ і виселено у внутрішні губернії Росії. Один з шляхів депортації євреїв з Галичини проліг через Зіньків. Євреї Зінькова на зібрані кошти, на пунктах зупинки переселенців, влаштовували харчування, наймали підводи для старих та хворих людей, „висловлюючи різке незадоволення з приводу переселення безневинних цих людей з Галичини". [102]
Наведені факти переконливо свідчили про глибоку кризу тодішнього українського життя. На жаль, вихід з цієї кризи було знайдено на шляхах жорстокої громадянської війни, повної руйнації старої системи цінностей,, класової ненависті та насилля.
Примітки.
1. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька обл.К.,,1971,с. 48.
2. Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля... с. 54.
3. Там же. с. 5.
4. ХОДА. ф. 69. оп. 1, спр.283. арк. 15
5. Там же, ф. 228, оп. І, спр 1744, арк 1-5.
6. Там же. арк. 23.
7. Там же, арк. 35. І
8. Там же, арк. 36-37.
9. Там же, арк. 44-45
10. Левицкий Орест. Уничтожение древнего замка на Подолии ..//Киевская старина. —№10. — 1899.
11. Гульдман В. К. Населенньїеместа Подольской губернии.. Каменец-Подольский. 1893.— с. 104.
12. Обзор Подольской губернии..Каменец-Подольский 1901. -с.123
13. Крилов А." Населенные места Подольской губернии. Каменец-Подольский. 1905.с.40-45
14. Том же.с.16.
15. ХОДА, ф. 228. оп. 2.спр 155, арк 39
16. Фонди Кам’янець-Подільського державного історико-краєзнавчого музею, інв номер 1234
17. Назаренко Є.Д Штрихи розвитку культури і освіти па Віньковеччині //Тези науково-практичної конференції.. Віньковеччина: Історія а сучасність.... с.39
18. ХОДА, ф 69. оп 3. спр 1394. арк. 1-3. '
19. Там же. ф 228 оп. 2:спр 149. арк. 139.
20. Приходы и церкви Подольской епархии. Каменец-Подольский, 1901. с519
21. Прусевич А., вказ. праця. - с. 341.
22. Приходы и церкви Подольской епархии... с.520
23. Прусевич А., Вказ. праця, -с. 342.
24. Приходьі и церкви Подольской епархии с.521
25. Сецинский Е. Древнейшие православные церкви в Подолии, Подольские епархиальные ведомости - №16 - 1902, с.35
26. Приходы и церкви Подольскои епархии... с.521-523
27. ХОДА, ф 315. оп. 1. спр. 10736, арк. 2-20.
28. Там же. арк. 163.
29. Там же. арк. 165.
30. Там же. 169. 4
31. Там же. ф 228. оп. І. спр. 4523. арк. 252.
32. Там же .арк. 253.
33. Там же. арк. 232
34. Там же. арк. 2.
35. Фонди Кам'янец-Подільського державного історико-краєзнавчого музею, інвент. номер 2345.
36. ХОДА. ф. 228. оп.1. спр. 3314. арк. 147
37. ХОДА ф.328. спр. 6911. арк. 567.
38. Там же, ф. 226, оп. 79 спр. 5465. арк. 1-64.
39. Там же. ф.112. оп,2. спр 1024, арк. 2.
40. Тем же, ф. 225. оп. 3. спр 1177, арк.1-58
41. Там же.
42. Прусееич А. Вказ праця .. с 321
43. ХОДА ф 228. оп. 1. спр 6157, арк. 14-15.
44. Там же. спр. 4879, арк 1-25
45. Там же, спр. 8245, арк І
46. Там же. спр. 9610, арк. 23.
47. Там же, оп 78, спр2084. арк. 161.
48. Там же оп.2. спр. 149, арк. 48
49. Там же спр.155. арк. 30.
50..Подольскал губерния. Т. XXXV. —СПб. 1903 - с.614
51. ХОДА, ф 228, оп.2, спр 155. арк. 142.
52. Там же спр. 5953. арк 248.
53. Там же, арк 249.
54. Материалы по крестьянскому надельному землевладению в Подольской губернии. Каменец-Подольский, 1906 - с.127
55. Там же, с.128.
56. Подольская губерния….. с.172
57. Там же, сю745
58. ХОДА, ф.112, оп.1, спр.4493, арк.1-123
59. Там же, спр.2246, 1-23
60. Подольская губерния….. с.232
61. Див.: Труды Подольского историко-архиологического общества. - Каменец-Подольский, 1904. - вып.10. - с.321-324
62. Подольские епархиальные ведомости. - 1905, - №14 - с.321-324
63. Гаврищук А.П. Нечитайло В.В., Рибак І.В. Адамівські гончарі//Народна творчість та етнографія - 1985 -№3 с.90
64. Див.: Гагенмейстер В. Кераміка адамівського Гончара Бацуци: Фотоальбом. - Кам’янець-Подільський, 1927. його ж: Глечики села Адамівки: Фотоальбом. - Кам’янець-Подільський, 1927
65. Гаврищук А.П. Нечитайло В.В., Рибак І.В. Вказ. праця- с.90
66. Прусевич А. Вказ. праця С321
67. Труды Подольского историко-архиологического общества....с.90
68. Экономическая жизнь Подолии 1913 с.43-46
69. Подольские епархильные ведомости. - 1905...- с.321-324.
70. Прусееич А. Вказана праця. с 324.
71. хода. ф.112 оп2 спр 3484. арк16
72. Там же. ф. 228. оп 1. спр 104. арк. 7607.
73. Подольские губернские ведомости. 1888. 23 мая
74. Подольская губерния.. с 345
75. ХОДА. ф. 228. оп. 1. спр. 1210. арк. 28
76. Там же. спр. 3327. арк. 205.
77. Подольская губерния... с. 746.
78. ХОДА. ф. 228. оп. 1.спр.5033. арк 3.
79. Там же. арк. 95.
80. Там же. ф. 226. оп. 78. спр 5465. арк. 116.
81. Там же
82. Обзор Подольской губернии за 1892 год. Каменец-Подольский, 1893. - с 4.
83. ХОДА. ф. 228. оп. 1, спр. 915. арк 52.
84. Подольская губерния.с.359.
85. Отчет Подольской городской управы за 1909 год. Каменец-Подольский, 1910 -с.204-205.
86. Обзор Подольской губернии за 1892 с.105.
87. Там же, с. 106.
88. Поділля. Географічно-історичний нарис....с.22
89. ХОДА, ф. 228. сп. І спр 1744. арк 46. 60.
90. Там.же. ф. 226, оп 78 спр. 2084. арк. 161.
91. Подольские известия 1914 14 черв.
92. ХОДА, ф. 228. оп 1. спр 8131. арк 353.
93. Прусевич А. Вказ.праця с 328.
94. ХОДА, ф. 112,. оп. 2, спр.1854, арк 23
95. Там же, спр. 15036, арк 2.
96. Подольская губерния, с 172.
97. ХОДА, ф. 228. оп. 1, спр 8416. арк 182.
98. Там же, спр. 8416 арк. 85.
99. Там же. спр 8416. арк 632.
100. Там же, спр. 8723, арк. 543.
101. Там же, спр. 8416, арк. 586
102. Там же, арк. 381
