(частина 1)
В Петрограді 27 лютого 1917 року відбулася демократична революція, значну роль в якій відіграли українці. „Здасться; ні одна група громадянства Росії не прийняла з таким щирим серцем, з таким чуттям радості і полегкості, з таким непідміненим ентузіазмом Велику Російську революцію, як українство",[1] згадував пізніше визначний діяч України В.Винниченко.
У Києві утворюється Центральна Рада на чолі з М.Грушевським. Яка проводила політику надання Україні широкої автономії на основі федеративного союзу з Росією. Але ні Тимчасовому уряду, ні Центральній Раді не вдалося зосередити в своїх руках реальної влади. Треба зазначити, що місцеві органи управління Подільської губернії фактично ситуацією в краї не володіти. Своєрідність становища, що склалося на Поділлі в 1917 році, полягала в тому, що поблизу проходила лінія фронту і наш кран був наводнений військами та військовими установами. Звичайно, що в такій ситуації цивільна влада була обмежена військовою, але й остання часто втрачала контроль над частинами, які швидко анархізувалпся, збільшовичувалися й практично не підкорялися губернському комісару та іншим органам влади Тимчасового уряду. Солдати підштовхували селян рубати державні та поміщицькі ліси, грабувати не тільки панські економії, але й цукрові заводи. Всіх службовців від Центральної Ради воші вважали „контрреволюціонерами, з якими слід розправитися". Величезна хвиля анархії захлеснула Поділля. Губернський комісар Степура писав у Київ: „Вся губернія вкрита загонами розбишак солдатів та селян, які послідовно чинять погроми міст і містечок... "[2]
Перебування російської армії на Поділлі сучасники не безпідставно порівнювали з монголо-татарською навалою. Аналогічні події відбувалися у Зінькові та навколишніх селах і містечках. Так, у Віньківцях селяни під впливом революційної агітації стали косити і жати хліб у поміщицькому маєтку. Селянський рух значно посилився, коли .через Зіньків та Віньківці відводилися з фронту частини 2-го гвардійського корпусу, які відмовилися воювати. У цей час селяни разом з солдатами нападали на поміщицькі маєтки, реквізовували хліб та худобу [3]. У квітні 1917 року селяни Грим'ячки та Мазників самовільно стали випасати худобу на панських та церковних луках, захопили лісоматеріал заготовлений для потреб армії.[4] Підбурювальну антиурядову діяльність у Зінькові проводила група солдат-дезертирів. Особливо активну агітаційну роботу здійснював рядовий Вінницького запасного полку С.Д.Марчук, який закликав селян не коритися владі, самочинно захоплювати землі, які належали церкві.
Губернський комісар Тимчасового уряду майже кожного дня одержував тривожні звістки про наростання анархії та насилля у Летичівському повіті. Зокрема, Зіньківський волосний старшина Максимчук телефонував губернському комісару про небезпечне становище, яке склалося у волості і просив звільнити його та писаря від виконання службових обов'язків, у зв'язку з погрозами розправитися з ними з боку бунтівників. У квітні 1917 року до повіту було надіслано сотню донських козаків для придушення селянських виступів.[4] Але вгамувати пристрасті не вдалося. Деякий час селяни утримувалися від самовільного захоплення церковних земель. Але вже в серпні 1917 року епіскоп Подільський та Брацлавський повідомляв про масове захоплення НИМИ церковної землі. Мабуть, що подібне у цей час відбувалося і у Зінькові. Тут здавна, в умовах аграрного перенаселення, церковна земля приваблювала безземельну та малоземельну бідноту. Селяни почали самовільно збирати врожаї на церковних землях, рубати ліс тощо.
Після більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 року Центральна Рада не визнала владу більшовиків і 7 листопада цього ж року було видано 3-й універсал, що проголошував Українську Народну Республіку. Але і її уряд через вищевказані обставини не зміг навести належний порядок, не мав реальної влади на місцях. До того ж, між Радами, у яких значний вплив мали більшовики та українською місцевою адміністрацією точилась запекла боротьба за владу. Так, у Віньківцях наприкінці грудня 1917 року, за допомогою солдатів 2-ї Фінляндської дивізії, було вигнано військові частини, які підтримували Центральну Раду, Влада перейшла до Віньковецької Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів, яка негайно почала ділити поміщицьку землю.[5] Саме у цей час виникає Рада селянських депутатів у Зінькові, яку очолив Д.І.Брик. Проте здобутки Зіньківської Ради були надзвичайно скромними. У містечку не було значних масивів поміщицької землі, як це мало місце у сусідніх Віньківцях, Покутинцях, інших селах, де були маєтки поміщиків. Тут було лише конфісковано 157 десятин землі, що належала церквам та костьолу. Земля невеликими долями, по 1,5-2 десятин, була роздана безземельній бідноті. Це не могло істотно зменшити аграрний голод у селі, покращити становище бідняків. До того ж, селянські господарства, які отримати цю землю, були позбавлені можливості якісно й обробляти через відсутність реманенту та тяглової худоби.[6]
Наприкінці лютого 1918 року Зіньків опинився в зоні австро-німецької окупації. Кайзерівські війська стали проводити у місцевого населення реквізиції хліба, худоби, особливо коней. Після ліквідації австро-німецького окупаційного режиму у листопаді 1918 року на Зіньків поширюється влада Директорії Поділля, як у попередні роки знову захлинула хвиля анархії, яку В.Винниченко назвав добою "отаманщини". З новою силою розпочинається руйнація вцілілих поміщицьких маєтків, самочинно захоплюються та розграбовуються державні цінності. По селам та містечкам стали вештатись натовпи озброєних людей, які оголошували себе єдиною владою на місцях. Жахливого характеру набули єврейські погроми, які за визначенням В.Винниченка „ страшною кривавою пошестю розлилися по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-революційних лозунгів, отамани мусіли чимось підбадьорювати "козацький дух " і "давали хлопцям погуляти"[7] Правда, на терені Зінькова не було відмічено випадків єврейських погромів. Пояснюється це, напевно тим, що ідея погрому не знайшла співчуття та підтримки серед місцевого населення, яке здавна дружньо жило з єврейською громадою.
Невдоволене соціальною політикою Директорії, селянство не бажало коритися владі. Особливо тривожне становище складалося на території Зіньківської волості. 13 лютого 1919 року в донесенні подільського губернського коменданта отамана Бондаренка генерального штабу військ Директорії говорилося: „Стан настрою селян та робітників Поділля спокійний. В Летичівському повіті становище взагалі спокійне, крім Зіньківської волості, селяни котрої не здають зброї. Послано загін для обеззброєння. Настрій селян волості — більшовицький. Агітація темних елементів поширюється. Проти цього вживаються заходи ".[8]
Протягом 1919 року Зіньків декілька разів переходив з рук в руки різних протиборствуючих сторін у громадянській війні. Так, на початку квітня 1919 року підрозділи 2-ї Української радянської дивізії відновлюють у Зінькові Радянську владу. Проте, у червні 1919 року відновлюється влада Директорії, але вже в середині липня його захоплюють підрозділи 1-го Богунського полку. В грудні із Зінькова їх вибивають війська панської Польщі. В середині липня 1920 року тут знову відновлюється Радянська влада, але у жовтні до нього вступили польські та петлюрівські частини. У грудні 1920 року на території Зінькова остаточно було встановлено більшовицьку владу.[9]
Безперечно, що події громадянської війни не могли не мати страхітливих наслідків для зіньківчан. Поля позаростали бур'яном та чортополохом. Чоловіче населення насильно мобілізувалося різними протиборствуючими сторонами. Особливо тяжкими були наслідки тифу, який буквально викошував людей, особливо дітей і стариків. За свідченням старожилів, на зіньківському цвинтарі не вистачало місця для нових поховань. Довелося під кладовище виділити частину громадських земель, які раніше використовувалися як пасовище. Достатньо зауважити, що у 1920 році у Зінькові нараховувалося всього 6387 осіб, з них 3395 проживало у містечку і 2992 особи становило сільське населення.[10] Таким чином, порівняно з 1901 роком чисельність мешканців Зінькова скоротилася на 628 осіб. Особливо постраждало сільське населення. Такою була страшна ціна, заплачена зіньківчанами в ході кровопролитної громадянської війни. Смерть, грубе брутальне насилля стало у цей час звичайним побутовим явищем. Все це не могло не позначитися на духовному житті. Це був час, коли за влучним виразом О.Білецького: наново переварювалися світогляди, дивно змінювалися люди ".[11]
Власне у цей період закладалися підвалини нової системи цінностей. Серед яких чільне місце посідав войовничий атеїзм, класова боротьба, культ людини праці тощо.
Встановлення Радянської влади хоча і стабілізувало розбурхані пристрасті, але не принесло довгожданого миру, спокою і злагоди. Здійснення націоналізації дрібних підприємств, боротьба з релігією, проповідь класової ворожнечі були тими страшними детонаторами громадського миру та злагоди у Зінькові, які неодноразово створювали значне протистояння та напругу у населеному пункті. Особливо дошкульною була продрозкладка.*
*Продрозкладка - система державних заготівель сільськогосподарських продуктів у 1918-1921 рр. Суть її полягала у тому, що всі лишки хліба та інших сільськогосподарських продуктів підлягали обов'язковій реквізиції органами Радянської влади.
У звіті Зіньківського ревкому подається методика її здійснення. До селянських господарств, які не виконували продрозкладки, застосовувались подвірні обшуки, практикувався виклик у комісію для звіту. На воротях садиби селянина, який не впорався з нормою продрозкладки, вивішували табличку: „Тут живе ворог Радянської влади, котрий не здав хлібних лишків". На селянські господарства, які приховували лишки хліба, накладались штрафи, їх майно конфісковувалось. Злісні приховувачі хліба піддавались тортурам у місцевому ревкомі.[12] Особливу запопадливість у реквізиції у селян хліба виявили голова ревкому Д.С.Столярчук та І.П.Козак, які були обрані уповноваженими продзагону* по Зіньківській волості для участі в розкладці хліба.[13]
У лютому 1921 року було здійснено вбивство голови Зіньківського волревкому Д.І.Брика.[14] В 1922 році у Зінькові відбувся виступ групи молоді, яка була незадоволена політикою Радянської влади і залишалась прихильниками ідеї самостійної України. Спровоковані емісарами генерал-хорунжого Ю.Тютюнника, зокрема їх запевненнями, що незабаром розпочнеться наступ української армії при підтримці країн Антанти, патріотична група розпочала у Зінькові повстання. Історія, на жаль, не зберегла їх імен. Відомо, що активну участь у ньому взяли С.Матух, А.Костьолко, А.Максимчук. В розпорядженні повстанців був один кулемет, несправна гармата, декілька гвинтівок. Природньо, що цей виступ було швидко придушено. Повстанців заарештовано і вкинуто в підвал зіньківського замку. Вдалося врятуватися С.Матуху, який зумів втекти з-під варти і заховатися у фосфоритних шахтах на східній околиці Зінькова. Згодом йому вдалося перебратися закордон.** Інших учасників повстання за вироком трійки, без суду і слідства, приречено на страту. 21 березня 1922 року, рано-вранці, на північній околиці Зінькова їх було розстріляно. Голова місцевого комітету незаможних селян Юхим Адамов власноручно виконав страту.
Причому, будучи на підпитку, стріляв не влучно. Довелося поранених Костьолка та Максимчука добивати шаблею.***
* Продзагони - озброєнні формування, створені у 1918-1921 рр радянською владою з метою реквізиції хлібних запасів у селян.
**Нащадки О. Матуха зараз проживають у США
** Ще донедавна у полі виднівся клаптик необробленої землі, який вказував на мо¬гилу повстанців На ньому не було встановлено хреста, жодних пам'ятних знаків. Проте впродовж багатьох років, люди, які орали поля, намагалися не зачіпати місце. поховання. На жаль, у70-ті роки цю ділянку було заорано. За свідченнями старожилів села там знаходяться останки полеглих за Україну: Марчука Івана Федоровича, 1902 року народження; Костьолка Петра Степановича,1901; Цимбалюка Антона, 1901; Максимчука Василя Андрійовича, 1900; Лютого Тодоса Андрійовича; Сухорнби Івана, Левнцького Василя Юхимовича
Протягом 1921-1922 рр. було здійснено перехід від політики "воєнного комунізму" до нової економічної політики. В цей час було запроваджено помірний прогресивний продподаток, легалізовано приватну торгівлю, підприємництво через оренду тощо. У зв'язку з цим пробудився інтерес людей до праці, значно активізувалися їх зусилля по відбудові зруйнованого народного господарства.
Пивзавод, який було націоналізовано у перші роки радянської влади, через відсутність коштів, нестачу сировини, несправність обладнання не діяв. Проте у 1922році його передали в оренду на 10 років бувшому власнику В.І.Девішику. Завдяки вкладеним капіталам, а головне величезним організаторським здібностям та вмінню, вже у 1922 році завод випустив першу тисячу відер знаменитого зіньківського пива.[15] В 1924 році вдалося відновити довоєнну чисельність робітників -- тут було зайнято 40 робітників. Це дозволило в умовах тодішнього безробіття та розрухи дати засоби до існування багатьом родинам зіньківчан.[16] Відновили роботу, передані в оренду бувшим власникам, шкірзавод, млини, скотобійня тощо.[17]
Період нового піднесення переживали в цей час кустарні промисли та ремесла. В 1923 році гончарством займалося 496, а кушнірством 22 господарства.[18] Саме у цей час творили найвидатніші гончарі Адамівки Стах Бугаз, Яків Бацуца, Іван Касіянчук, Василь Дзюба, Мартин Наконечний, Трохим Матущак. У 20-ті роки (не без впливу відомих подільських настінних розписів) з'являються на "гончарних виробах адамівськнх гончарів малюнки, які суцільною канвою вкривали стінки виробів. Виконані вони були з застосуванням і ще й таких мотивів, як квітки, зірки, пташечки. Інколи зустрічалися силуети зображення корів, коней, людських постатей за роботою, вершників у рослинному оточенні. Всі малюнки втримані в одній площині, без натяку на перспективу .[19]
Певного розвитку у Зінькові набула освіта. На базі двокласного міністерського училища з п'ятирічним терміном навчання та семи єврейських шкіл в 1923 році була відкрита 7-річна трудова школа, у якій навчалось 206 учнів, а також єврейська 5-річна школа, у якій освіту здобували 165 учнів,[20] також була відкрита хата-читальня, райсельбуд, при якому була бібліотека з книжковим фондом 6600 примірників.[21]
В 1923 році Зіньків став центром однойменного району.* До його складу входили 43 населені пункти, 16 сільрад: Адамівська, Баранівська, Бебехівська, Вербецька, Грим'яцька, Крутибородівська, Охрімовецька, Петрашівська українська, Петрашівська російська, Пирогівська, Покутинецька, Слобідко-Охрімовецька, Станіславівська, Фащеївська. Район нараховував 7931 господарство. Тут мешкало 32277 осіб.[22] У Зінькові було дві сільські ради: українська та єврейська. В 1926 році Зіньківська українська сільрада нараховувала 943 господарства, в тому числі неселянського типу - 201. В них мешкало 1800 чоловіків та 1959 жінок. За національністю 3608 — українці, 8 росіяни, 55 євреї, 81 поляки, 7 інших національностей. Зіньківська єврейська сільрада нараховувала 812 дворів, які були неселянського типу. В них проживало 1508 чоловіків та 1700 жінок. Національний склад їх був таким: 2999 євреї, 187 українці, 2 росіяни, 17 поляків.[23]
*Згідно адміністративно-територіальної реформи 1922-1925 рр, було здійснено перехід від старої, чотириступеневої (центр-губернія-повіт-волость), до нової, триступеневої (центр-округ-район) системи управління Згідно такого поділу Зіньківський район входив до Кам'янецької округи Подільської губернії. З червня 1925 року було скасовано губернії.
Звергає на себе гой факт, що у другій половині 20-х років Зіньків не досяг довоєнної чисельності. Сталися істотні деформації у віковій, а також статевій структурі населення. Питома вага жінок була значно більшою, ніж чоловічого населення. Це було наслідком імперіалістичної та громадянської війн.
Не обійшла Зіньків і політика українізації. В архіві вдалося віднайти довідку комісії по перевірці знання української мови працівниками Зіньківського райвиконкому, яка дозволяє відчути дух цієї епохи. В ній говорилося: .Діловодство та листування з периферією ведеться виключно українською мовою. Перевірка знань української мови співробітниками РВК дала такі наслідки. До першої категорії, що добре володіють українською мовою, говорять, грамотно пишуть та перекладають з російської на українську відносяться такі: Зубок, Лукасевич, Олексієнко, Ступнииький, Янківський, Гречанівський, Зайцев, Костюк, Гопський, Борусевич, Миколаєвський, Ланко, Педова, Каневський, Гжебовський. До другої: Борецький, Шершун. До третьої: Созонов і сторож Федорук, які, з незалежних причин, не могли вивчити української мови" [24]
Варто зазначити, що у 20-ті роки найскладнішою проблемою у тогочасному Зінькові залишались аграрні відносини. Основу їх складало індивідуальне селянське господарство, яке в період непу залишалось традиційною родинною організацією, що грунтувалося на сімейному бюджеті і мало спільне господарське виробництво. Кількість дворів, які займалися сільським господарством значно зросла в порівнянні з дореволюційним періодом, У 1926 році у містечку нараховувалось 755 дворів, які займалися сільським господарством. Їм належало 2182 десятини присадибної та польової землі, в середньому на одне господарство припадало 2,2 дес. Крім того, вони володіли 225 десятинами сінокосів та 228 дес. неугідь та 228 дес. виділено було під пасовища.[25] Отже, у Зінькові переважали невеличкі господарства. Жодне господарство не володіло більше ніж 4-ма десятинами землі. Переважно це були маломіцні середняцькі господарства, однокінні, рідше парокінні, з однією або двома головами великої рогатої худоби. Для обробітку землі переважна більшість селянських господарств змушена була вдаватися до супряг. Жодне селянське господарство не використовувало систематично вільнонайману працю. Тільки окремі господарства гончарів та кушнірів вдавалися у піковий період сільськогосподарських робіт до праці наймитів. Переважна більшість справлялася з роботою силами членів своєї родини. Окремі сім'ї середняків обзаводилися високопродуктивною худобою, пасіками, маслобійками, кінними молотарками, січкарнями тощо.
Все ж за роки Радянської влади не вдалося ліквідувати на сепі значний прошарок бідняцьких родин, які не мали власного тягла, реманенту, польової землі. Наявність у Зінькові на одному полюсі більш заможних господарств, які нерідко хизувалися своїми господарськими успіхами, а на другому бідняцьких родин, як правило багатодітних, створювало соціальне напруження у їх взаємовідносинах. До того ж, тогочасна влада свідомо розпалювала ворожнечу між заможною та бідняцькими верствами села. Так, бідноті, як опорі радянської влади на селі, надавалися різноманітні натуральні та грошові позики, її звільняли від податків, перекладаючи на плечі заможнішої верстви села. Крім того, біднота, об'єднана в комітети незаможних селян, користувалася рядом політичних привілеїв, обіймала керівні посади. „Комнезам, комнезам високеє званіє, надягнуло галіхве іде на собраніє" такі і більш в'їдливі частівки можна було почути у той час у Зінькові.
Низьким залишався соціально-побутовий розвиток подільських сіл, у тому числі і в Зінькові. Дуже показовими у цьому відношенні є матеріали анкетного обстеження селянських родин, яке було проведене у 1924 році. З них видно, що селянська сім'я в середньому складалася з 5-6 осіб. Як правило, селяни харчувалися тричі на день. Снідали о 6-7 годині, обідали о 12-13 та вечеряли о 20-21 годині. Підчас обіду та вечері вживали гарячу страву. Головним харчовим продуктом був житній хліб (пшеничний споживали тільки у святкові дні). Протягом дня на одного дорослого припадало 2-4 фунти хліба. М'ясо (переважно свинину та баранину) споживали дуже рідко, у свята і не частіше 2-3 рази на місяці. Головним видом жирів було сало. Великою рідкістю у раціоні харчування було тваринне масло. 3 анкетного обстеження видно, що в середньому селянська сім'я споживала його не більше як 5-6 фунтів на рік. Яйця вважалися делікатесом і ними переважно харчувалися діти, хворі.. Значно частіше у раціоні харчування використовувалась олія. Приблизно ії витрачалось 15-20 фунтів на рік. Харчування дітей та вагітних жінок не відрізнялося віз решти членів сім'ї. Досить істотними були сезонні коливання у харчуванні. Влітку селяни більше споживали молока, овочів, а взимку жирів, картоплі, круп, хліба.[26]
Незадовільними залишалися житлово-побутові умови селян. 99,4% селянських хат було вкрито соломою. Тільки половина обстежених осель мала підмурку. Головним санітарно-гігієнічним недоліком селянської хати була земляна або глиняна долівка. Біля половини обстежених хат залишалися однокімнатними. В таких помешканнях селянські родини проводили більшу частину доби: спали, працювали, готували їжу, прали білизну. Біля третини хат складалося з кухні та окремої кімнати. Найзаможніші селянські сім'ї жили у хатах, які складалися з двох кімнат та окремої кухні. Жодна селянська хата у Зінькові не мала 3 кімнати та окремої кухні. Майже половина селянських хат освітлювалася за допомогою каганця та гасової лампи без скла. [27]
В період непу селянство експлуатувалося державою за допомогою т.з. "ножиць цін", при яких зберігались досить, високі ціни на промислові та низькі на сільськогосподарську продукцію. Так, центнер пшеничного борошна в 1926 році коштував 5, а житнього 4 крб., корова 30 крб., а кілограм цукру обходився селянину в 62 коп., метр ситцю 56 коп,. а чоботи промислового виробництва 16-18 крб.[28] От і виходило, що за корову селянин заледве міг придбати дві пари чобіт, а за центнер борошна декілька метрів недорогого ситцю. За допомогою такого непаритетного співвідношення цін на промислову та сільськогосподарську продукцію із села викачували хліб, худобу, іншу цінну сільськогосподарську сировину.
З ЦЬОГО видно, що хибними є уявлення про село 20-х років, як якусь "щасливу селянську країну Муравію. селянську Атлантиду", де панувала загальна рівність, трудове співробітництво, злагода та достаток. Неп, як свідчать сучасні публікації, породив на селі досить складну та суперечливу обстановку. З одного боку пробудився інтерес селян до праці, а з іншого, неп, в силу своєї половинчастості, не зміг відкрити простір для розвитку продуктивних сил. Механізм гальмування, зумовлений недооцінкою та обмеженням приватного підприємництва, товарним голодом, незадоволенням селян політикою цін привели до кризи нової економічної політики, початкова стадія якої ВИНИКЛА ЩЕ у 1923 році на базі "ножиць цін", а кінцева окреслилась в 1927 - на початку 1928 року.
Справа в тому, що у відповідності з рішенням Квітневого (1926 року) Пленуму ЦК ВКП(б) було вирішено забезпечити побудову такої системи оподаткування селян, яка б полегшила податковий тягар для незаможних селян, посиливши або переклавши його на плечі заможних або середняцьких господарств У відповідності з цим "Закон про сільськогосподарський податок на 1927/1928рр." запроваджував підвищене оподаткування прибутків не тільки від землі та худоби, а й від занять городництвом, садівництвом, неземлеробських заробітків.[29] У десятки разів зросли податки на оренду підприємств, занять кустарними промислами. Під їх тягарем у 1928 році змушений був розірвати договір про оренду пивзаводу В.Девішик. Все це змусило, насамперед заможне селянство, рятуючись від непосильних податків різко згортати свою господарську діяльність. До того ж селян змушували здавати хліб за низькими заготівельними цінами. Місцеві партійні та радянські органи, за вказівкою центру при здійснені хлібозаготівель, стали на шлях суцільних обшуків та арештів, конфіскації хлібних запасів. У селах часто забирали не тільки хліб, але й насіння, худобу, одяг, подушки.
Становище селянина-трудівника підчас хлібозаготівель 1927/1928 рр добре показано в доповідній записці Г.Д.Ольховського. Побувавши в районі, як уповноважений по хлібозаготівлям, він звернув увагу на практику стягання законтрактованого зерна з господарств до трьох десятин землі з п'ятьма їдцями, які були найбільш типові для Зінькова та навколишніх сіл. Як правило, ці селяни засівали озиминою половину свого наділу і мали врожай 80 пудів. За умов контрактації селянин повинен був здати державі половину збіжжя та ще 8 пудів насінньової ПОЗИКИ минулого року - всього 48 пудів. В результаті у селянської родини залишалось 32 пуди зерна. За подільськими тогочасними нормами на одного дорослого їдця потрібно було 14 пудів зерна на рік. Отже, для харчування сім'ї з п'яти душ не вистачало 38 пудів. Тому, як зауважує Ольховський „крик на селі дуже великий". Трансформація політики всебічного розвитку кооперації у всіх її формах в "курс на колективізацію" розпочалася в ході хлібозаготівель 1928 року. Так, у циркулярному листі ЦК ВКП(б) "Про весняну засівну компанію" віт 1 березня 1928 року оголошувалось, що вся робота місцевих парторганізацій по здійсненню засівної компанії буде оцінюватись в залежності від УСПІХІВ В справі розширення посівів та колективізації селянських господарств. "Теоретичним" обґрунтуванням форсування колективізації послужила стаття Сталіна „Рік великого перелому". В ній стверджувалось, що в колгоспи нібито пішли основні селянські маси і в результаті отримана „Вирішальна перемога". В цих умовах обговорення завдань наступною розвитку колгоспного будівництва на Листопадовому (1929) Пленумі ЦК ВКП(б) відбувалося в однозначному плані: „Колгоспний рух, говорилося в резолюції ' пленуму, ставить завданням суцільну колективізацію перед окремими областями ". На цьому пленумі керівники України Косіор.С.В. та інші зобов'язалися закінчити колективізацію у республіці за рік-півтора. В кінці 1929 року на Поділлі було проведено пленуми окрпарткомів. райкомів, зльоти бідняків та наймитів,. з'їзди КНС та інші масові заходи з питань колективізації. В більшості резолюцій переважаючими стали "ура-революційні" заклики до ,,відсічі міжнародній буржуазії", до розгрому ..класових ворогів", заяви типу „кожен новий колектив є стусаном вбік куркуля і великою цеглиною в фундаменті соціалізму". Повсюдно висловлювалися за форсування. Колективізації. Не став винятком і Зіньківський район. На об'єднаному засіданні Грим'яцької сільської Ради та комнезаму у грудні 1929 року було прийнято резолюцію: „Визнаючи цілком вірною політику Компартії та Радянської влади в справі перебудови сільського господарства на соціалістичній основі, наше село в момент, коли міжнародна буржуазія загрожує соціалістичному будівництву Радянської країни, ухвалило всіма своїми господарствами перейти на суспільний обробіток. 3 усіма підступами наших класових ворогів зірвати соціалістичне будівництво будемо вести рішучу боротьбу. Закликаємо і сподіваємось, що нашому прикладу послідують села району [31]
В кінці грудня 1929 року сім селянських родин об'єдналися в колгосп, якому дали назву "Прогрес". Першими колгоспниками Зінькова стали В.С.Бех. О.А.Максимчук. М.М.Вараниця. В.І.Юрчина, Д.І.Юрчина. П.І.Юрчина, І.В.Рибак (дід. автора книги)[32] На початку 1930 року колективізація у Зінькові набрала особливо форсованих темпів, набравши характеру "колективізаторської гарячки". Почалося суцільне усуспільнення землі у тому числі присадибної, корів, свиней, курей, зернофуражних ресурсів. Тим селянам, які добровільно здали в колгосп тягло, реманент виявлялись всілякі почесті. Зокрема, духовий оркестр виконував для них революційні марші. Не рідко під його музику новоспечений колгоспник повертався додому. але без землі, реманенту, тягла. Над селянами, які не бажали вступати до колгоспу, чинилося дике насилля. Так, родин М.Жука не бажала вступати в колгосп. Бригада колективізації на чолі з секретарем комсомольського осередку В.Н.Полотнюком розібрала стодолу і розвалила в хаті грубку. Взимку родина залишилася без тепла. Після цього глава багатодітної родини п'ять разів вимуровував грубку, але щораз комсомольці її розвалювали. Нарешті, не витримавши мук, змушений був записатись в колгосп. [33]
В цей період був розгорнутий шалений наступ на релігійні почуття селян, почали безчинствувати гуртки войовничих безвірників, які руйнували храми, плюндрували святині. Зокрема у Зінькові було дощенту зруйновано перлину мурованих церквів Поділля, визначну історичну пам’ятку України Свято-Троїцьку церкву. Дерев'яні конструкції, камінь, у тому числі із фундаменту церкви, було використано для будівництва конюшні та комори і тутешнього колгоспу. Така ж доля спіткала старовинний костьол Святої Трійці. Було розібрано дах, викинуто і спалено на очах віруючих церковний утвар, потрощено орган. При цьому активісти з числа комуністів та комсомольців відкрито глумилися на очах віруючих над святинями, виявляючи, за свідченнями очевидців справжнє дикунство. Отже, старовинні церква і костьол, які простояли майже чотири століття і виявились НЕЗНИЩЕНИМИ в період татарських набігів на Зіньків, під час турецької окупації впали перед немилосердним більшовицьким наступом на релігію.
Дещо раніше у Зінькові було закрито єврейську синагогу. В окружній газеті "Червоний кордон" публікується замітка під ПРОмовистою назвою "Синагогу під клуб", у якій йшлося про її перетворення у Зінькові у центр розваг та відпочинку сільської молоді.[34] Священики, як "вороги народу" були позбавлені будь яких прав, у тому числі і проживання у будинках, збудованих для них парафіянами. Так, священик Букоємський знайшов притулок в оселі Павла Гоцуляка. Решту священиків вислали за межі села.
У Зінькові було заборонено також проведення торгів та базарів, продажу на них будь-яких товарів.
Під тиском насильницьких репресивних заходів на весні 1930 року в колгосп записалося понад 300 господарств. Головою його правління було призначено робітника-двадцятип’ятитисячника з Дніпропетровська А.М.Дробота [35]
Все ж майже половина сільських господарств у Зінькові не бажала вступати в колгосп. До того ж весною 1930 року намітився відплив з колгоспу тих селян, які були змушені колективізуватися під тиском репресій, а тепер після публікаціі статті Сталіна "Запаморочення від успіхів" ПОЧАЛИ З НЬОГО ВИХОДИТИ.
З метою завершити колективізацію, за пропозицією Сталіна, у другій половині 1930 року було вирішено запровадити надзвичайно підступний захід: головний тягар в оподаткуванні перекласти на плечі одноосібників, які не бажали вступати до колгоспу, з одночасним наданням пільг в оподаткуванні на п'ять років для колгоспників, В результаті різниця в оподаткуванні цих соціальних груп селянства досягла астрономічних розмірів. Так, у 1931 році з розрахунку на один двір, одноосібник платив податок у 10 разів більший, ніж колгоспник (відповідно 31 та 3 крб.), а заможний селянин у 140 разів -- 418 крб.[36] Жителька села Адамівки Зозуляк Марина згадувала: „Мій чоловік Кирило Зозуляк не вступив до колгоспу. Через деякий час його викликали у сільраду і довели йому до сплати 21 крб. податку. Для його сплати продали трохи збіжжя, кожух, дерево, яке було приготовлене для будівництва 'стодоли. Не встигли розплатитись, як прийшло нове повідомлення про сплату чергової суми самообкладання. Довелося продати корову. Не встиг чоловік прийти додому з торгів, як прийшов посильний з сільради і приніс нову позивачку". Отже, альтернативою вступу в колгосп для родини одноосібника було повне розорення або "розкуркулення", як правило з наступним висланням з села.
Невипадково що "піднесення" колективізації в краї у кінці 1930 року співпало з повою хвилею "розкуркулення". На Поділля надійшли директивні документи про необхідність посилення економічного тиску на одноосібників, з наступним висланням їх за межі сіл, краю, республіки. В Зінькові теж було створено бригаду по розкуркуленню. Але так як у містечку здавна не було куркулів, то головний удар було спрямовано проти тих, хто не бажав вступати до колгоспу.
Розкуркулення у Зінькові розпочалося глухої осені 1930 року. Людей викидали з хат напередодні зими, розвалювали стодоли, клуні, забирали худобу, реманент. Розкуркуленим часто не дозволяли брати теплі речі, а зразу ж вантажили на підводи і відправляли у місця збору висланих. За неповними даними у Зінькові було "розкуркулено" 42 господарства і вислано 118 осіб. Показовою у цьому відношенні є доля дядька моєї матері Столярчука Миколи, якого "розкуркулили" у грудні 1930 року. Будучи вправним чинбарем, кушнірем, він зумів створити міцне середняцьке господарство. Мав пару коней, дві корови, кінну молотарку, січкарню, невеликий клапоть польової землі. Мабуть про таких сільських "багатіїв" писав М.Стельмах у своїй повісті "Кров людська не водиця": „Він не продавав чортові ні своєї душі, ні свасі шкіри, а сам обдирав шкіри з падла, брав їх у борг, отак і спинався на ноги у смороді худоб'ячої крові і дубової кори, у бруді проквашеної шерсті і здирків. 1 вони принесли спочатку хліб і до хліба, а потім статки".* І ось підчас "великого перелому на селі" родину Столярчуків було виселено з хати. Старі змушені були переселитися у льох, пристосувавши його під помешкання. Там вони і жили до самої смерті, їх хату було передано одітому з колгоспних активістів. Двох молодих здорових синів вислано у далеку, холодну Карелію.
*У 30-ті роки було додано смертельного удару по чинбарству. а відтак і по кушнірству у ЗІінькові. Вичинювання шкір у домашній умовах, як промисел, було поставлено поза законом, як такий, що суперечив державній монополії на таку продукцію. Все ж зіньківські чинбарі продовжували підпільно займатися цим промислом. З метою виявлення прихованих зільників, чинбарського знаряддя, шкір міліція постійно проводила подвірні обшуки у зіньківчан. Винних у зайнятті цим промислом притягали до кримінальної відповідальності. В 1938 році за чинбарство до двох років тюремного ув'язнення було засуджено Рибака Івана (діда автора книги). З тюрми повернутися йому не судилося. Така ж трагічна доля спіткала і інших чинбарів та кушнірів Зінькова
