Принагідно зауважимо, що більшість
"розкуркулених" висилали у малонаселені, часто непридатні для життя,
північні райони Радянського Союзу. У багатьох висланих їх подальша,
доля була надзвичайно трагічною. Так, із слів жительки села Зінькова
Рибак М.П. дізнаємось: „Із місць заслання у другій половині 30-х років
повернувся мій родич Столярчук Василь Миколайович. Це був виснажений
чоловік, без зубів, хоча йому не було і 40 років. Він розповів, що його
молодшого брата було розчавлено деревом у Карелії під час рубки лісу. А
його, як непрацездатного, звільнено з роботи і знято з харчування у
спецпоселенні. Довгий час він харчувався різними продовольчими
покидьками біля робітничих кухонь, а відтак якось добрався у своє село,
у надії знайти тут якийсь притулок. Проте голова Зіньківської сільради
Полотнюк В.Н заборонив йому проживати у селі. Тоді Василь попрощався з
родичами, заявивши, що покидає нас назавжди, бо в нього немає іншого
виходу, як піти під поїзд. Більше ми його не бачили [37]
В ході розкуркулення у Зінькові було ліквідовано найбільш працездатну,
енергійну, вільнолюбиву частину хліборобів. Як зауважив Ілля Еренбург:
..Ніхто з них ні в чому не був винний, але воші належали до класу, який
був винний у всьому".
Протягом колективізації на терені Зінькова виникло 4 колгоспи:
"Соціалістична перемога", "Прогрес", ім.Куйбишева, "Нове життя";[38] у
які протягом 1930-1932 рр. вступила переважна більшість селян.
Разом з колективізацією у Зіньків прийшов голод, викликаний
непосильними хлібозаготівельними кампаніями 1929-1932 рр. У лютому 1932
року колгоспи, поступившись тиску зверху, віддали хліб по плану,
втративши при цьому навіть насінньові фонди. Вже весною влітку 1932
року стали виявлятись грізні симптоми голодування. Проте завдання
хлібозаготівель не тільки не зменшувались, а навпаки зростали. Це добре
видно із звіту про роботу контрольної комісії Затонського району*
за період з червня 1932 року по грудень 1933 року В ньому йдеться про
повне виконання планів 2-х хлібозаготівельних, кампаній та жорстоку
боротьбу з опором селян насильницькій реквізиції хліба. Це при тому, що
річний план хлібозаготівель 1932 року був збільшений у порівнянні з
1931 майже у 2 рази і становив 10400 тонн проти 5500. Після
неодноразових корегувань план був доведений до 7950, але виконаний на
8047 або 101,2%.[39]
*
В 1931 році було ліквідовано Зіньківський район, а його територія
відійшла до Затонського (з 1938 року - Віньковецького) району, який
входив до Вінницької області, з 22 вересня 1937 року
Кам'янець-Подільської області.
В ході
хлібозаготівель у Затонському районі здійснювалися масові обшуки
селянських садиб з метою виявлення прихованих хлібних запасів. При їх
виявленні запроваджувалися натуральні штрафи, які складали 15 місячну
норму здачі м'яса і річну — картоплі. Для сіл району, які не впоралися
вчасно з хлібозаготівлями, запроваджувалося покарання через припинення
продажу промислових товарів у місцевих крамницях. 23 листопада 1932
року бюро Затонського райкому партії порушило питання про занесення на
"чорну дошку" області, як саботажників села: Осламово, Курники, Старі
Нетеченці, Петраші (українські), Пирогівку, Стару Гуту, а також
колгоспи "Боротьба" (с.Малий Олександрів), ім.Артема (с.Адамівка),
ім.Леніна (с.Крутибороди), "Комунар" (с.Карачиївці). „Вважати за
потрібне, — йшлося у рішенні, — припинити з 24 листопада всю торгівлю
промкраму споживчих товариствах цих сіл, як і колгоспну торгівлю для
колгоспників і селян-одноосібників аж до того часу, поки ці села не
почнуть чесно виконувати свої зобов'язання перед робітничим класом та
Червоною Армією по хлібозаготівлі.
Доручити райспоживспілці під особисту відповідальність тов Коробського
протягом одного дня вилучити з спожитих товариств означених вище сіл
весь без винятку промірам..
"Доручити партійній фракції РВК, дирекції МТС дотерміново стягнути з
сіл та колгоспів, що занесені па чорну дошку, всі обов'язкові фінансові
платежі, і зокрема, з колгоспників дотерміново стягувати видані їм
кредити" [40]
Наростало насилля під час хлібозаготівлі і у Зінькові. Так, анонімний
автор із Зінькова повідомляв у редакцію газети "Вісті", що виходила у
місті Харкові: „Сільрада забирає весь хліб, не лишаючи навіть на
насіння, забирають насіння до зерна. Чим будемо сіяти, заготівельна
бригада каже, що це не їх діло, коли їм кажуть, що це незаконно, то
вони кажуть, що вони самі закони й сама власть. Забирають мішанину,
сіно, ярину. Наш селянин не боїться праці... В колгоспі рядові
колгоспники голодують... Свавілля панує. У нас буде те, що було по
других районах Себто голод і смерть від голоду".[41]
Під час хлібозаготівель лютували виїздні судові колегії. У Затонському
районі до позбавлення волі строком на 1,2-10 років тільки за 5 останніх
місяців 1932 року було засуджено 183 особи, які не впоралися з планом
по хлібозаготівлям.[42]
Все ж до масового голодомору, як це мало місце в східних районах Поділля, у Зінькові справа не дійшла.*
З метою не допустити просочування за кордон інформації про штучний
голодомор, партійні та радянські органи змушені були піти на зменшення
хілібозаготівель восени 1932 року у прикордонних районах, до яких був і
віднесений Затонський район.**
*
Архівні джерела спростовують дані про те. що голод став наслідком
неврожаю. Це, видно із виявлених даних про врожайність по Затонському
району (у цнт.).
1931
1932
1933
колгоспи
одноосібники
колгоспи
одноосібники
колгоспи
одноосібники
пшениця
4,4
8,0
6,5
6,3
14,5
13,6
жито
8,2
8,5
8,4
8,0
13,8
13,4
ячмінь
8,8
7,5
7,8
7,8
12,9
12,6
кукурудза
12,8
13,0
9,5
9,0
12,2
11,4
Як видно, 1932-1933 рр врожайність зернових була вищою, ніж в 1931 році.
** В 1932-1933 роках голодні селяни прикордонних округів поодинці, а то
і цілими селами з церковними хоругвами намагались прорватись закордон.
Ці спроби жорстоко придушувались за допомогою прикордонників. З метою
недопущення подібних випадків, які стали набувати масового характеру,
було вирішено дещо зменшити план хлібозаготівель у прикордонних районах. Опір грабіжницьким хлібозаготівлям вчинили окремі мужні зіньківчани. Так, зі складу Зіньківської сільради у 1933 році були виведені Свинарчук М., Грач Г., Ковальчук О., які відмовлялися брати участь у подвірних обшуках та реквізиції хліба у голодних зіньківчан. [43] В історії Зінькова колективізація селянських господарств трагічний перелом. В історичну драму суспільної колективізації, яка розпочалася на початку 30-х років, сягають своїм корінням проблеми та труднощі сучасного сільського господарства, вирішення яких вимагає від нинішнього покоління надзвичайних зусиль. Кінцевим результатом колективізації стало відставання сільського господарства від потреб суспільства, втеча людей від землі, запустіння сіл. Виникла ситуація, коли одним з найголовніших завдань сучасної державної політики стало відродження інтересу до сільськогосподарської праці у народі, який ще донедавна у масі своїй був селянським. Чорною пеленою накрили Зіньків і масові репресії другої половини 30-х років. Арешти на основі доносів, а то і просто підозри стали масовим явищем у селі у 1936-37рр. Люди, як правило, зникали безслідно. Сьогодні відомо, що тодішній місцевій владі села Зінькова був доведений план по репресованих. Для його виконання залучалися особливо довірені люди (автор не називає їх прізвищ, оскільки у селі проживають їх найближчі родичі). На нарадах уточнювалися списки нещасних і розроблялися заходи по вилученню т.з. "ворогів народу". Дуже часто під вигаданим приводом жертву пізно в ночі викикали у сільраду і там ув'язнювали. Інколи енкаведисти, у супроводі місцевих активістів, заарештовували людей вдома. На ранок селом повзла страшна чутка про арешт або, як казали у Зінькові, "викрадання" тієї чи іншої людини. За офіційними даними, виявленими Службою безпеки України по Хмельницькій області, у Зінькові було репресовано 55 осіб*. *Багато репресованих зіньківчан обвинувачувалися у приналежності до міфічної "Польської військової організації", яка нібито ставила за мету відірвати Поділля від України і приєднати його до Польщі. За сфабрикованими обвинуваченнями керівниками неіснуючої організації у Зінькові були Юдицьклй Б.І. та Юдицький Я.Б. Обидва були закатовані енкаведистамн у Кам'янецькій окружній тюрмі. Ось їх поіменний список; Бруско М.М., 1886 року народження, Бачинський К.В. 1905, Козирський С.М. 1904, Дзержинський С.Й. 1871, Крищук П.А. 1906, Масловський М.М. 1893, Матух В.Т. 1907, Гайбура А.Й. 1904, Гайбура І.К. 1886, Гойхман М.М. 1900, Гречанівський А.І. 1890, Гришак АЛ. 1905, Гришак Й.І. 1900, Козирський І.Т 1899, Козирський І.І. 1901, Дурач А.И. 1879, Когут В.О.1878, Конопко Р.А. 1889, Кедись М.С. 1898, Лохвіцький В.Й. 1879, Макогон І.І. 1900, Макогон К.М. 1907, Макогон Н.В. 1905, Макогон Т.В. 1898, Подзюрко І.О. 1891, Полюх Ф.М. 1894., Перехожинський Ф.І, 1903, Побережний А.І. 1892, Полотнюк Т.К. 1887, Процевич П.О. 1895, Процевич Й.А. 1888, Решітник І.Ф. 1895, Решецький М.М. 1886, Решецький Й.М. 1905, Розенбліт Л.Б. 1883, Ротенбул І.А. 1899, Савицький М.В. 1908, Савіцький М.Г. 1899, Савчук С.П. 1899, Свідерський П.П. 1892, Ситник М.І. 1894. Сладківський П.С. 1884, Сладківський Ф.І. 1908, Смалюшок П.С. 1884, Стружевський С.А. 1886, Суходольський П.П. 1897, Суходольський Ф.П. 1891, Федорук І.П. 1904, Федорук І.П. 1904, Федорук Й.Н. 1899, Мніцбург А.Я. 1895, Марчук С.Д. 1891. Про безневинність цих людей свідчить хоча б той факт, що серед репресованих значиться Марчук С.Д, який у 1917 році проводив агітаційну роботу серед селян Зінькова за скинення самодержавства і був палким прихильником більшовицького режиму. Крім цього, 26 осіб було репресовано у Станіславівці і 13 в Адамівці. Отже, на терені тільки трьох сіл сталінський кривавий режим знищив 94 особи.[44] У 1938 році у Києві був замордований у катівнях НКВС уродженець села Зінькова, український історик Євген Дмитрович Сташевський. Він певний час працював у Кам'янець-Подільському державному українському університеті, понад 15 років співробітничав в Інституті Історії Всеукраїнської Академії Наук, підготував ряд фундаментальних робіт. Вченого звинувачували у тому, що він нібито входив до складу контрреволюційного союзу "Відродження" та брав участь у таких організаціях як "Київський обласний центр дій", "Спілка визволення України". Насправді зізнання у діяльності міфічних контрреволюційний організаціях енкаведисти виривали у нещасних людей за допомогою нелюдських тортур та знущань. Така ж доля спіткала і Сташевського Є.Д., ім'я якого було незаслужено забуте, а його дослідження не дійшли до широкого загалу.[45] Отже, політика "великого терору", що проводилася сталінським режимом не оминула Зіньків, залишила в його історії кривавий слід, покалічивши долі десятків людей, духовно спустошивши душі тих, хто залишився живим. В кінці 30-х на початку 40-х років Зіньків продовжував зберігати деякі риси містечка, залишаючись центром ремесла, торгівлі, освіти, тощо для навколишніх сіл. В селі працювали різноманітні кооперативи, артілі: бондарів, швейна, харчова, багатогалузева, в яких було зайнято 228 робітників. Зіньків залишався значним центром торгівлі. Тут діяло 16 магазинів та крамниць. По неділях відбувалися базари, на які з'їжджалися жителі багатьох сіл району.[46] За Всесоюзним переписом 1939 року у Зінькові проживало 6312 особи. 14 травня 1936 року тут було відкрито машинно-тракторну станцію. Першим її директором став Т.Закордонець. Спочатку в МТС нараховувалось 14 тракторів та 14 комбайнів. За допомогою цісї техніки обслуговувались не тільки місцеві, але й сусідні колгоспи.[47] В селі діяла дільнична лікарня на 25 ліжок, у якій працювало 3 лікарі, 7 медсестер. При лікарні було відкрито дві середні та одна неповносередня школи у яких навчалися діти зіньківчан та 12 навколишніх сіл.*[48] *Досягнення зінькічан у довоєнний період були результатом надзвичайно важкої праці. Так, під час сільськогосподарських робіт трактористи і комбайнери місцевої МТС працювали по 14-16 годин на добу, Робота на польових станах і токах кипіла у будні і свята протягом доби. Колгоспники, позбавлені паспортів, були прикріплені до землі і не мали права самовільно залишити роботу. В 1939 році було встановлено мінімум трудоднів. У колгоспі "Прогрес" він становив 135 трудоднів на рік. За їх виконання по закінченні сільськогосподарського року колгоспник отримував 2,5-3 цнт. збіжжя, 45-60 карбованців. Безумовно, що це була мізерна плата, якщо врахувати, що майже 90% сільського¬сподарських робіт до війни виконувались завдяки важкій кінно-ручній праці.
Мирне життя трудящих обірвалося 22 червня 1941 року. Німецьким військам вдалося досить швидко подолати укріплені райони на лінії старого кордону і вже 10 липня. 1941 року оволодіти селом. За цієї причини багато зіньківчан, мобілізованих у перші дні війни у Червону Армію, одразу потрапили в оточення й полон, зазнавши мук фашистських концтаборів.
Прихід німців у Зіньків ознаменувався розстрілом двох робітників пивзаводу К.Щерби та А. Миколаєвського, які приховали від окупантів частину виробленої продукції.[49] В селі встановлено окупаційний режим, т.з. "новий порядок". Характерно, що окупанти не ліквідували колективних господарств, а лише змінили їх назву. Колгоспи стали називатись общинними господарствами, побудованими на попередній сталінській кріпосницькій системі. Правда, значно було розширено присадибні господарства зіньківчан за рахунок польових наділів. У Зінькові відновлюється діяльність церквів та костьолу. З встановленням окупаційного режиму страшна трагедія розігралася у селі. Це масове вбивство євреїв у Зінькові. Єврейське населення села працювало у колгоспі "Нове життя", у промартілі, на пивзаводі, в торгівельних та заготівельних організаціях. Прихід німців у Зіньків був раптовим і несподіваним для євреїв. Німецькі солдати, які проходили через село, кричали з машин "Іуд капут", махали руками, сміялись. Вони знали, що у селі залишилось майже все єврейське населення. На євреїв зразу ж було накладено контрибуцію. При зустрічі з німцем єврей повинен був знімати шапку. Тих хто не виконував цю вимогу піддавали тортурам, примушували збирати руками сміття на дорозі, повзати на животі. Важко уявити душевний стан більше 2-х тисяч людей раптово оголошених поза законом, позбавлених будь-яких людських прав. Навіть жорстокі закони, встановлені німцями по відношенню до українського населення Зінькова здавались євреям недосяжним благом. 25 серпня 1941 року на території Зінькова організовано гетто, оголошено розпорядок для його мешканців. їм заборонялось під страхом суворої кари виходити за межі гетто. Купувати продукти на базарі можна було тільки після 18 години, коли у продажі не залишалось майже жодних продуктів. За свідченнями жителя села Зінькова Беха Ф.В., євреїв, які порушували цей розпорядок жорстоко карали. У роки війни він був свідком жорстокої розправи над однією єврейкою, матір'ю трьох малолітніх дітей, яка наважилася вранці прийти за продуктами на місцевий базар. Поліцаї помітили її, й відібравши продукти, нагайками стали бити нещасну. Під страшними ударами вона впала, й втратила свідомість. Люди, які стали свідками розправи, стали кричати і тільки після цього поліцаї припинили екзекуцію. Спочатку ніхто з євреїв не підозрював, що організація гетто є першим кроком до заздалегідь продуманого і розробленого у деталях їхнього вбивства. Окупанти вміло підготували страту, обманувши свої жертви. Спочатку вони відокремили дорослих чоловіків та юнаків в окрему групу. їм було повідомлено, що їх відправляють на станцію Дунаївці для відправки на примусові роботи. Під конвоєм поліцаїв та німців колона євреїв Зінькова та Віньковець пішки попрямувала до станції Дунаївці. Борсаючись у глибокому снігу, який доходив вище пояса, люди вибивалися з сил. За будь-яку спробу присісти і відпочити конвоїри, які їхали на конях, били нагайками, вбивали тих хто не міг іти далі. Є припущення, що цю групу євреїв із Зінькова було розстріляно у Кам'янці-Подільському. Тут було влаштовано центральний пункт ліквідації єврейського населення. Ті, хто залишився в гетто, так і не дізналися, у короткий період відведеного їм життя, про долю своїх батьків, чоловіків, синів, наречених, відправлених на станцію Дунаївці. У Зінькові залишились в основному жінки, діти. їх було страчено влітку 1942 року, у північно-західній околиці Зінькова. Тут, між селами Станіславівка та Пирогівка, був глибокий яр, утворений атмосферними опадами. Це місце стало останнім притулком для сотень зіньківських євреїв. Ось як розповідає про що подію, її очевидець, Максимчук Раїна: ,. Ми жали па полі ріпак, Коли побачили велику колону людей, яких вели до яру. Жінки вели за руки дітей, несли немовлят. Колону охороняло декілька поліцаїв. Попереду на автомобілі їхало кілька німців та староста села Федорук. Неподалік яру колона зупинилась. З неї було виділено чоловік двадцять-тридцять. Їх підвели до яру. Раптом пролунали автоматні черги і несамовиті крики сотень людей. Далі ми нічого не бачили, бо покинувши серпи, жінки стали втікати від цього страшного місця". За свідченням очевидців декілька днів рухалася земля на місці страти. Одному нещасному вдалося вибратися на поверхню. Весь у крові, приголомшений побаченим і пережитим, він встиг відповзти декілька метрів, але сили його покинули. Згодом сюди приїхали поліцаї і вбили цю нещасну людину. Справедливості ради, слід визнати, що дехто із зіньківчан, переступивши головну християнську заповідь "Не вбий", взяв участь у страті безневинних людей. Переважна більшість зіньківчан відносилася до євреїв з співчуттям. Надавала їм харчову допомогу. Дехто з євреїв Зінькова знайшов захист в українських родинах. Так, були врятовані від знищення члени сімей Хуновичів, Дитинських, Тіхманів, Юсимів та інших. Все ж в період німецько-фашистської окупації було знищено переважну більшість єврейської громади Зінькова. За одними даними у селі було розстріляно 1500, за іншими — близько 3000 громадян єврейської національності.[50] На жаль, досі на місці страти не встановлено пам'ятника з прізвищами жертв фашистського геноциду. В роки окупації жителів Зінькова спіткало ще одне страшне лихо —- примусове вивезення до Німеччини. Вже влітку 1941 року гітлерівці розпочали на Поділлі компанію "добровільного" вербування робочої сили. Побачивши, що вона не має успіху, окупанти у 1942 році розгорнули справжнє полювання на людей. 16 вересня 1942 року було видано наказ шефа Кам'янець-Подільської біржі праці про примусову мобілізацію населення. Перше масове вивезення молоді у Німеччину відбулося 25-28 вересня 1942 року. Всього з Зінькова на фашистську каторгу за роки окупації було вивезено 312 юнаків та дівчат.[51] Тяжку працю, насильство, знущання, голод та холод, зневагу людської гідності, постійну загрозу життю — ось що зустріли невільники на чужині. Своє горе та тугу за рідним краєм виливали "остарбайтери" у невільницьких піснях. В одній із них, написаній у 1943 році, є такі рядки:
„...Поїхала моя дочка у чужий край страждати Не сказала, в яке вікно ії виглядати Ой, чи в чільне, чи в затильне, чи на углі хати, Чи, мо, тебе дочко моя, треба забувати? Виглядайте, мамо моя, та й з усіх углів хати, Бо не знаю, коли прийду до Вас гостювати".[52]
Невільники могли писати додому лише невеликі листівки і то тільки двічі на місяць. У Хмельницькому облдержархіві зібрано і систематизовано колекцію листів подолян з неволі, яка налічує більш ніж 29 тисяч екземплярів. Серед них знаходимо листи і зіньківчан. Під страхом суворої кари їм заборонялось писати про своє важке життя. Незважаючи на це, невільники в листах не приховували правди про свої муки на чужині і цим самим розвінчували міфи та вигадки німецької пропаганди про "райське життя" в Німеччині. Так, Матковський Василь писав рідним: „Роблю на шахті, на глибині 700 метрів. Робота дуже важка. Працюю по 8 годин, а на які харчі, то думаю, що вам відомо. Може б ви вислали мені посилку чого-небудь і тютюну. За нього тут дещо можна виміняти з продуктів. А ще прошу, щоб ви берегли трохи моєї одежі. Може повернуся колись додому"[53] У листі Ганни Петльованої говорилося: „Батьки мої дорогі, не ображайтесь за відкритки. Нам дозволяють дві на місяць. Братику мій, гроші наші в банк забирають, по 3 марки в тиждень, а на решту купити нічого неможна і ми від міста далеко"[54] Особливо важкою була доля тих, хто попав у трудові табори. Багато із зіньківчан, вивезених на роботу у Німеччину, підірвали там здоров'я, стали каліками. Дехто не повернувся додому. Про їх трагічну долю співається в одній з невільницьких пісень:
„Ой, у місті Бомберзі дзвони задзвонили Нашу Варку подруженьку, тут похоронили Ой, подружко, наша мила, що ти наробила У час такий, на Новий рік, ти нас засмутила Сумуємо ми без тебе у далекім краї, А ще гірше на Вкраїні, де тебе чекають. Не чекайте, мої рідні, і ти, рідна мати, Я осталась в Німеччині повік вікувати "[55]
Зіньківчани не корилися ворогові. Не випадково, у зведенні Радінформбюро від 20 серпня 1941 року згадується Зіньків. Зокрема, у ньому говорилося таке: „Німецьке командування неспроможне зламати опір населення. Населення йде у партизанські загони. З села Зінькова і з села Ольховець в ліси пішло все населення".[56] Звичайно, що ця інформація значно перебільшувала розмах партизанського та підпільного руху в окупованому Зінькові. Навколишні ліси не могли стати базою „для широкого партизанського руху. Все ж у Зінькові створюється підпільна група, яку очолив вчитель місцевої школи Н.Я.Косецький.[57] Її члени слухали зведення Радінформбюро, розповсюджували їх в усній та письмовій формі серед населення. Спочатку не існувало єдиного центру, який керував би рухом опору на Віньковеччині. Лише в кінці січня 1942 року утворюється Віньковецький підпільний райком КП(б)У, до складу якого ввійшли М.П.Данилов, М.Б.Тікаєв, Н.Я.Косецький. 3 цього часу підпільники перейшли до більш активної діяльності. „Особливо в січні-березні 1944 року вбивали окремих поліцаїв, - говориться у звіті про їх підпільну роботу, не дозволяли німцям грабувати сільськогосподарські продукти, знищували німецьких офіцерів та солдатів, розливали молочні продукти, роздавали хліб населенню".[58] На початку 1944р. підпільники Зінькова влилися до партизанського загону імені Щорса. У березні партизани цього загону з'єдналися з регулярними частинами Червоної Армії і взяли участь у боях за переправу через річку Дністер.[59] 27 березня 1944 року війська І Українського фронту в ході Проскурівсько-Чернівецької операції звільнили Зіньків. Наступного дня в оперативному зведенні Радінформбюро повідомлялось про визволення села в числі інших 70 населених пунктів Хмельниччини.[60] Одним з перших, з групою розвідників вступив до Зінькова уродженець села С.М.Вох.
