Невідомо, як далеко по Україні розлетілася б слава про крихітний Зіньків, що у Віньковецькому районі на Хмельниччині, якби не зіньківська ковбаса. Кільце чорне, як земля, давно перестало бути просто національною смакотою. Бо тепер це і візитка Віньковеччини, і сувенір для гостей, і незамінна складова кошика, без якого місцеве начальство до столичного в гості навіть не потикається.

— Якби те начальство стільки всього переробило, скільки воно нашої ковбаси з’їло, то ми б уже всі давно жили просто, як в раю, — жартують зіньківські господині, що готують кулінарний ексклюзив.

Хто і коли зробив із зіньківської ковбаси сувенір, історії невідомо. Але у цьому селі таку ковбасу і батьки, і діди робили, і їхні батьки... А в наші дні мало не в кожному дворі йде димок від печі. Постукай в першу-ліпшу хату, тобі одразу скажуть, де можна купити місцевий делікатес.

На подвір’я Євдокії Іванівни та Володимира Івановича Дзюб я зайшла саме тоді, коли смакота у печі якраз доходила до потрібної кондиції. Ще зовсім недовго — і чорні кільця будуть готові. Вони в печі, а замовлення на них розписано практично до грама. Євдокія Іванівна розповідає, що проблем із збутом у них не буває ніколи, хоча і коштує ковбаса чимало — півсотні гривень за кілограм.

Зазвичай господарі купують цілу тушу свині. Свіжувати її починають десь о третій ночі. А потім відбірне м’ясо і сало ріжуть на дрібні шматочки. Далі начиняють ковбасу, додаючи тільки сіль, перець і багато часнику. Близько шостої ранку починають розпалювати піч. Дрова беруть зазвичай із фруктових дерев, щоб ковбаса мала свій неповторний аромат. Бо ж печеться не в самій печі, а коптиться на диму. А щоб вона була чорного кольору, її змащують кров’ю.

Процес коптіння довгий і делікатний: треба постійно підтримувати вогонь і слідкувати: диму має бути якраз стільки, щоб ковбаса й не пересушилася, й не була сирою. До другої години дня Володимир Іванович саме це і робив.

— Ніколи ми не взялися б за цю роботу, якби життя не змусило, — розповідає Євдокія Іванівна. — Може, дехто і позаздрить, що такі гроші за кілограм ковбаси беремо. Але ж ніхто не бачить нашої важкої праці. Це раніше в Зінькові був свій пивзавод, велике господарство у місцевому сільгосппідприємстві, працювали магазини — життя вирувало. Тепер все зупинилося.

Євдокії Іванівні ще сім років залишалося до пенсії, коли її скоротили. Отож і довелося відкривати свою ковбасню, тим і заробляти на життя.

— Взагалі у нас в Зінькові люди дуже комерційні, — розповідає хазяйка. — Навіть за колишніх часів кожен шукав собі якогось додаткового заробітку. Хто шкіри вичиняв, хто шапки шив, хто чим торгував... Наробитися треба коло всього, але люди дають собі раду. А от колишнього господарства шкода. Восени не бачили, щоб і гектара посіяли. Що ж то за життя таке?

...Я запитую, чи не приходять санітари, податківці, міліція та всякий перевіряючий люд? «Було колись, — розповідають зіньківчани, — ходили по дворах, мовляв, не можна в таких умовах продукти виготовляти. Але то так, недовго. Бо ж не можна начальству без нашої ковбаси. Керівники самі перші і замовлення роблять. То як їм наші печі валити...

Голос України      № 34 (3784) 22 лютого 2006 рiк